|
Не дай нам, Боже Не дай нам, Боже, щоб вернулись Князів свавільних дикі чвари, Ціна відома: осаули, Мов чорні круки, десять сотень – Невинних кров’ю гендлювали. Не дай нам, Боже, щоб нас знову Татари, москалі, поляки. Під трупом Київ і Батурин, Нестерпне рабство і тортури, За нашу працю щира дяка? Не дай нам, Боже, згубне панство Часи червоного терору, Бо не померлі – а поснулі Кричать, розтерзані талмудом, З катівень і голодомору. О дай нам, Боже, власну змогу Ода праці Леонтій Павлович! Як часто При ділі згадую я Вас! І дужий ціп, і чорний заступ – Хронометром будили час, Ще сонце спить – вже чути: гупа, Солома тік огорне в купи, Удар – і пороском зерно Окропить золоту поляну, А навкруги – куди не глянеш – Роса іскриться, мов вино. По батькові нерідко звали, Без сварок, повагом ішло, У поті скупане, щеміло М’язисте тіло, та село У денній праці здоровіє: Лиш засіріє – сповночіє – Надвірних клопотів межа, Та в хаті ще при каганцеві, Верстат, у начинні свинцевім, За північ спокій наближа! Як вершить стіл – широкі плечі, Була б лиш страва в повноті, Лице широке блиска міддю, Канали зморщок негусті, Та брови крилами клубочить, І сіро-сині добрі очі, Немов під сонцем дві ріки! Увесь спочинок за їдою, Водиці кухоль вип’є стоя, Скупенький був на балачки! Аж п’ять синів – таки сімейка! Яким було колись життя. Ні, не рясним жили врожаєм, Хоч не нужденна біднота, Та змалку непомірна праця, Бо школа паничів удача, А незаможним інший шлях: Паси гусей, овець, скотину, А потім найми, як провина, Кровава скрута на жнивах! Та ось життя пішло із ночі. Завівся вбогий інвентар – А скільки знищено, зламали, Взяли розруха і пожар? Та колективне все ж міцніло: Всьому основа – стало діло І ваговитий урожай. Було вже хліба і до хліба, Хоча тканин – водилось дрібно, Та то не був уже відчай! Левко – біля биків щоднини; Війна бездушна і тупа, Поспішні збори і прориви, Всевладдя жорон і серпа. Згоріли села і руїни, Свавільні полчища зміїні І дикий посвист канчука!.. Смертями лякана людина, Голодна, гола, як стеблина, Чекала визвольні війська! І віра, променем зігріта, Убавилось важких робіт, Припали ярма вічним пилом, Кудись чкурнув на спокій піт. Пора енергії і сталі! До міста молодь мандрувала, Ходу індустрія вела… А дід Левко перед фіналом /Тоді ще пенсій не давали/, Удома звершує діла. Ось так: до сьомого порога Дві груші, яблуня одна, Були ще сливи і калина – Стікала кров’ю, мов жива, Дбайливі руки господині Сушили хустя при годині, Корова іноді ревла; То хлопці в гості приїздили, І батько зустрічав похилий, І проводжав не без вузла… Натружені, здорові руки, Мудрує діло спроквола… Не вдавсь у батька: тілом товщий – Та, видно, внутрішність гнила… А хата – чепуриться нова! Хіба легка така будова, Коли за сьомий вже роки!? Не довго в ній припало жити: Тільки тепер приліг спочити – І легко канув у віки! Лишилась праця – користь людям, Це Ви державу возвели, Заводи, домни, долю краю На мозолях своїх несли! З роботи – кріпла оборона, Ядра розгадують закони… Безмірна праця скорить небо! Ви хліб і сіль свого народу, Я присвятив Вам скромну оду – Вам – пам’ятник поставить треба! Як, бува, приїду (пісня) Як, бува, приїду в гості – Завжди стріне мама: З ганку визирне на хвіртку, – Крикне і зів’яне. Личко – усмішка у зморшках, Обняла б планету... Не дали їй, людомори, Ні життя, ні лету... На устах – веселе слово, Голодівки – силу, На руках своїх завзятих Все ж синів зростила. Хустка зсунута набік, Розітру долоні... Не уб’є ні дощ ні вітер Українські долі Од нестями плачуть очі, Три врочистості Троянди полум’ям червоним Дивились тепло в небозвід, Дитячий крик – життя корона – Безвинно, урочисто тоне, Як вість про маринства плід. І хай дощі плакучі косять, І пісня в грудях спів зів’є, І трави квітом дихать стануть, І місяць ночі сп’є туманом, – Прийшло дозріння днів твоє. Палких тюльпанів, лілій мрійних Даль журавлиним дзвоном б’є... У праці час скипає бистро, Дозріла айстра квітом лисне – Шляхи до осені снує. Спізніло жевріють жоржини, ДВІ ЖІНКИ Дві жінки вкарбовано в серці моїм – Дві жінки святої любові, Одна – дарувала неміряний світ, А друга – зустрілась у розквіті літ, Дві жінки моєї любові... Дві жінки, яких я жадаю щодня, Для них – моя зранена шана, Чекаю у гості, зову і кричу, І крик той – тамує мій біль до схочу, Даремно! Безмовні тумани! Йде першою жінкою – мати моя, Струнка, як смерека, і гожа, Зваблива і горда, як дальні зірки, Студена, глибока, мов русло ріки, На маму мою геть не схожа! Обох я чекаю невпинно, давно, Б’є цвяхи у зморену душу... Скоріш, мабуть, мама зустріне мене, Бо мила, хоч стріне – то мовчки мине Та ждати довіку я мушу! МАТУСЯ Де під зорями хмари сині І волошки сплітають жита, Може, там, моя мати сива Свого сина жде-дожида. І зі зморшками руки темні Ні жалю тобі, ні життя... А скажи мені, старенька, Звідки в тебе ласка та? Скільки крові віддала ти Ніжну ласку – з людських сердець, А скажи мені: звідки в тебе Безліч зоряних озерець? Навіть позички не заїли геть, Заплелись в мозолях зморщених, Плечі згорблені, очі змружені, Тіло болями налотужене. Дай у пояс тобі поклонюся: СЛЬОЗИ Є різні сльози: тихі і спокійні, Жагучі, й ніжні, і стрімкі, як біль, Проходять швидко, мов хмаринки мрійні, Терпкі і світлі, наче змита сіль. Є сльози вічні – то незгойні рани – Без батька виросли /загинув задарма/, Женити б в пору... Саме того року Розпочалась стопроклята війна. Пішли не разом, порізнь воювали, І мати ждала всупереч всьому, Щоб, хоч один до хатнього порога Струснув трави росисту бахрому. Турботи днів і повсякчас робота Сусіди кривдить не почнуть стару, Та вічні сльози, гнівні і затяті, З собою, певне, візьме в поталу. ...Зростить чотири... І в глибоку старість |
Про волю. У світ приходим радісні і вільні, Дитячим сміхом бродим по раю, Вільготно линем в молодість свою, О безтурботних років юна смілість! Проводить школа запальних, дозвільних, Тяжить обов’язку німий ланцюг. Гей, безтурботність, де ти змандрувала? Будуєм завше долю в боротьбі, * * * Не треба плакать! Досить сліз! Хіба у сльозах сила? Борня народить героїзм, А згуртування – крила! На наших трупах і сльозах І неуки ледачі, А придивіться: ген брати На чужині не плачуть. Ба! Бережуть і мову й спів Безбатченки лукаві, Шикуймось тісно у ряди Для битви, а не слави! Золото-сині прапори В нас сили більш, ніж треба. Під сонцем поле щоб цвіло, І голубіло небо! * * * Коли веселка витче кольори, З подвір’я лине запах змитих квітів, Мелодій рідних звуки обігріті Ятрять безодню тихої пори! Дивись, і слухай, і в душі замри: Гармоніє, народжена з любові, Звідкіль твоє відвічне джерело? Безмірні сили потребують руху, * * * Ніби в білім цвіті алича, На галяві, серед моря квітів, Шпарко озирається дівча, Чорнобриве, юне, повне сміху. Заворожене стає на мить, Присоромлене зненацька трошки, Раз у раз, намов живий магніт, Бризкають сполохані волошки. Зупинилось, стеблини рівня, Підняло обтяжливо повіки, Голова – мереживо цвіте, З-поміж вій синіють повні ріки. Майорить вже блуза повз гілки – Погляд твій Погляд твій бринить в моєму серці, Зніжений, захмелений, легкий, Зорі вкрили нас, а ми – собі на стежці, Місяця грайливо скупане відерце Обережно кидає скалки. Усміх твій дзвенить в моїй уяві, Стриманий, обточений, стрункий, Дощ над нами, поруч – стигле жито, Щедрий колос туго гнеться смаковитий, Прозира невтримно крізь віки. Відгук твій у почутті моєму, Прикрий, розпорошений, німий, Взимку, влітку, ніччю, спозарана Полонить щодень звабливо з-за туману, Так далекий і близький такий! Місяць зорить скупаним відерцем, Ти не скажеш мені Ти не скажеш мені, не заплачеш, Не обіймеш, не станеш моєю, Бо вже відстані, зім’яті часом, Заворожені нині сім’єю. І обов’язок, справи та клопіт То сльоза перестигла зів’яне, І постане: струнка, синьоока Заворожена юнь талісманом. Знаю: в тебе, бува, опівночі /Певно, час погасив спалах всього/, Зчуженіла, безмовна, далека, Як навчилась любити другого? Ти не скажеш мені, не заплачеш, Троянди на снігу В скупих словах надія тала, Пониклий погляд, стиск руки.., Сліди затихли: тиша скрала, Троянди впали у сніги. Як сталось це: рожеві мрії, Лиш звук – обірвана струна; Весна збуяла, й літа гами, І осінь щедра – йде зима. Палке кохання у розвої, Кохання раз в житті диму... Мов скупані сльозою душі, Троянди мерзли на снігу. НІЧКА Нічка полонила В царину, до себе... В тебе очі, мила, Як зірниці в небі! Золоте світило Ледь хмарки клубочать, В тебе коси, мила, Як осінні ночі! У суцвітті пилу В полохливий бісер... В тебе личко, мила, - Повновидий місяць! БІЛЯ БРОДУ Дівча в воду забрело Босими ногами, Сонце промені палкі Кинуло зірками. Понесла вода зірки На собі зловило – Понесла вода смуту, Закрутила в хвилі. Стрілись очі запальні, Гей, серце холоне, Ой ти, легеню, тримай, Бо у воді втону!.. Утікали з чужини Ледь добігли в гори. А за ними, збивши пил, Гналася погоня. Обступили на скалі: Бавились шаблями, Рвали скелю втікачі Голими руками. Наостанку – обнялись – Бранка і невільник В темну нічку восени На Вкраїну рідну... ЗЕРНО І ПОЛЕ Якщо є поле, навіть зовсім куце, Та зерно плідне в горстці навесні, Посій його, не жди щасливі дні, Не бійсь, що вітер обійме пекучий. Пора іде, хоч часом спека й буча, Отінить мрію трудових бажань: Зародиться чуття безплідної роботи. Відкинь ту думку, марне час не трать. СЕРПЕНЬ Ранок. Промінь веселий розсунув засмучений ніччю серпанок, Мов самоцвіти, заплакали роси в траві наостанок. Полудень. Сонце купає розбуджений серпень у морі пісень, Жито дозріле спива насолоду, замріявся клен. Вечір. Гамір бурхливого дня перевтіливсь в приглушені речі. В зморених хатах останній притулок втрача колотнеча. Ніч. Місяць і зорі студені приспали возню протиріч, Тиша таємна і спокій самотній зійшлись віч-на-віч... БАЛАДА ВОЛАМ Я до вас дощем осіннім плачу, Сіроокі красені воли, Мовчки, в тузі, якось необачно, Повні муки в безвість ви пішли. Били вас, худих, і мордували, /Так беззмінно змінювався день/, Раптом диво: з сталі сил мотори Обірвали вічний трудодень. У машині – новий повів днини Сіроокі красені воли, Шиї ваші в ярма втяті міцно, Очі посивілі від журби. Пес Хмурий пес зігнувся, наче шкапа, Край дороги, де осінній лист, Весь забрьоханий, кривий, патлатий, Ех, який він красень був колись! Мав господар двір, стояла будка, /Ліфта пес не в силі підкорить/, Безробіття став він кандидатом І байдуже у траві лежить. Не пішов він з рідних місць далеко, Лиш дітвора пестить в простоті, А коли хазайський внук приходив – Пес до нього – повз на животі! Мабуть, служить внук отой далеко, /В звалищах неважко назбирать/, Утікав не раз він з-під аркана, І від будки мчався, мов пірат! Певно, пес давно собі утямив, Кращих днів нізвідки дожидать: Йде будова, грізна і затята, Пес для неї – зайвий експонат! * * * Коли веселка витче кольори, З подвір’я лине запах змитих квітів, Мелодій рідних звуки обігріті, Ятрять безодню тихої пори. Дивись, і слухай, і в душі замри: Гармоніє, народжена з любові, Звідкіль твоє відвічне джерело ? Безмірні сили потребують руху, * * * Вимирають села повсякчасно, Огортає сум пусті двори, Родоводу нитка рветься й гасне, З лету пада голос дітвори. Чоловіків давить оковита, Тільки б крильця здужали нести. Плачуть білі стіни й чорна пустка, Квіти, ліси, мовчазні сади. Цвіт села мандрує, бач, по наймах, Лиш хрести чорніють з-під зорі... Одинокі, згнічені, безсилі Помирають в селах матері! |
По весні дзвеніло... По весні дзвеніло плином журавлиним І дивилось небо в синь води, У саду, за тином, вгледів раз дівчину, Вгледів, запримітив назавжди. Якось йшов від річки певне, здогадалась, Через те і взнак не подала, Прив’язала погляд бантами капрону, Зав’язала подих – та й пішла... Захотів позвати, пелюстки опали, Золоті кульбаби – відцвіли... Лиш вітряк крилатий крутиться завзято, Крутиться незмінно, крутиться віки... Віддзвеніла осінь У тих ночах є щось таке, що єднає Землю із Всесвітом. опівночі, У тебе, мила, запальні, дивні очі. Обважнілі явори томлять ноги, Вдалині застиг туман край дороги. Ген під місяцем роса пісню слуха, О божественна пора, легкодуха! Прихились до мене, мила, пригорнися, Бач, яка чудова ніч зорениста! Вітер легінем війнув В тебе очі... В тебе очі не дзвінкі, не сині, Не налиті спокоєм ваги, В тебе очі чорні, як цямрини, А за ними – бездни округи! В тебе брови не тонкі, не зливи, Не політ звабливої жаги, В тебе губи – заграви багряні, А за ними – посміху борги. В тебе коси не стрімкі, не шати, КРАСУНЯ Береза вітами тонкими Сквітчала личко, мов вінок, Стоїш принадна, як калина, Така врочиста, хоч в танок. Синиці співом будять весну, Ідеш у місячну росу, Яка ти ніжна – море цвіту Твою наповнило красу. Косою місяць ранив небо, Тугі жоржини, поруч тин... За рогом – промениться траса, В твоїх очах – туман ожин. Сільска красуне, як окликнуть, ЗУПИНКА Якось на зупинці у липневу спеку Вгледів я дівчину зовсім недалеко, Повернула личко – сонце засвітило, Звідки ти взялася, отака зваблива?! Ой ти, диво, з чорними очима, З-попід брів блищали темні блискавиці, Певно, здогадалась, що дивлюсь на неї, Вітер білу хустку окаймив ріллею.,. Ой ти, диво, з чорними очима, Щоб твоє серденько окропити жаром, Щоб і ти відчула невимовну скруту, Може, б ми шукали спільного маршруту... Ой ти, диво, з чорними очима, Загубився б усміх, притінились очі, Я б тебе покликав: любко, йди зі мною, Будь моєю вічно радістю й весною! Ой ти, диво, з чорними очима, Стежка проведе нас, щоб не заблудили, У медову північ повний місяць з неба Сріблом дивну хустку вишиє для тебе... Ой ти, диво, з чорними очима, Якось опинились ми стояти поруч... Дівчина обачно в мене попросила, Щоб потримав речі, доки хустку скине... Ой ти, диво, з чорними очима, * * * Я обличчя утоплю В ніжні хмари чуба: Губи м’яко попливуть – Зловлять стрічні губи. І розіллється вогонь Місяцем облиті, Доки стрінуть край тинів Липи сумовиті. Лавка трухла, самітня * * * Забудь слова, забудь борги, Забудь сліпі образи, Згадай, як ніжної весни Нас вартували в’язи. Забудь оману і відчай, І помсту дріб’язкову. Згадай осіннє сяйво нив Під місяцем ранковим. Здави ненависть, лютий гнів Здави у серці зміїв, Забудь усе, здави усе, Та не згуби надії. Цілували зорі... Цілували зорі сни мої пахучі, Завивав їх місяць весело, співуче, Пестили троянди, ніжили лілеї, Сивиною хмари заплітались в небі. Полоскали любо юнь коловоротом, Після слів угледів – місяць звитий дротом, Нивами, містами, селами, лугами Зайнялась дорога, крицевою стала. Сни мої, пахучі, * * * Чорні очі – зорі світяться, З-під косинки – хмари срібляться, Порівняв тебе зі смерекою: Яка рідна ти – і далека. Личко-яблучко, задивлюся, Закохатися, – побоюся... Плин-політ хода, легінь-кроки... Озирнись, зажди, стань стоока!.. ВПЕРШЕ ТАК... Вперше так в житті довго стояло, Перший раз в житті – спрага, полум’я, Хустку зсунуто, заворожено, Так пригорнуто, так стривожено... Вперше так в житті посміх збито, Перший раз в житті – уста змито, Перший раз в житті /хоч не велено/, Заціловано, захмелено... У травневу ніч... У травневу ніч п’яніють зорі, Пахнуть трави медом, синіють бузки, Не ромашку білу, а дівчину стріну, Обцілую губи – ніжні пелюстки. Станемо ми поруч, не запротестуєш, Бо в єдине злиті ніжність і вогонь, Відведеш вбік личко – задивлюсь на стрічку, В стрічці – коси-річки, наче стиглий льон. У травневу ніч НІЧ ЗАКОХАНИХ Мовчала ніч, настояна на травах, Котився місяць, спокій і теплінь, Кохана поруч, серпень у розпалі, Безмежний простір і крислата тінь. Студені очі іскряться піснями, Спинися мить, спочинь і задивись, До болю пальці, стиснуті в оковах, Тремтять затерплі, як осінній лист. Легендо дивна, вимріяна з болю, Хіба їм вперше бачити таке? В обіймах терпко цілувались роси І спопелялось марево п’янке. У сутінках спустивсь світанок сивий – Дніпро насниться, узбіч, і вогні, І пізній степ, і вітряки ненові, А трави – відіснилися мені. * * * Я обличчя утоплю В ніжні хмари чуба: Губи м’яко попливуть – Зловлять стрічки губи. І розіллється вогонь Місяцем облиті, Доки стрінуть край тинів Липи сумовиті. Лавка трухла, самітня |
