>
Бойко Володимир Миколайович
    Народився 27 травня 1936 року в селі Вереміївка Градизького району, Полтавської області (нині Чорнобаївський район Черкаської області) в родині колгоспників. Володимир був четвертим, наймолодшим із дітей.
    Після навчання у сільській школі і слажбі в Радянській Армії вступив на філологічне відділення Харківського педагогічного університету. Отримавши диплом педагога, працював учителем української мови і літератури та малювання у школах Харкова та Харківської області. В 70-х роках минулого століття переїжджає до Києва, працює редактором газети "Сільські вісті", видавництва "Наукова думка". Впродовж багатьох років, аж до виходу на заслужений відпочинок, читає лекції з української мови для студентів філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Григоровича Шевченка.
    Покінчивши з науковою діяльністю переїжджає з гамірної столиці в рідне село, в материну хату. Любив рідну мову, природу, село, людей. Ступаючи босими ногами по рідній землі не тільки відчував всю велич її та красу, а й відтворював її у віршах та малюнках.
    Помер Володимир Миколайович Бойко 27 березня 2004 року. Похований у рідному селі.
    Поетичний доробок Володимира Бойка чималий, але відомостей про друковані його твори немає. Рукописи поезії та мальовані картини виявлено після смерті Володимира Миколайовича серед особистих речей і документів.
    Ця сторінка створена завдячуючи Катерині Василівній Проскурі, що розшифрувала записи із товстих загальних зошитів свого родича.


    Не дай нам, Боже

Не дай нам, Боже, щоб вернулись
Князів свавільних дикі чвари,
Ціна відома: осаули,
Мов чорні круки, десять сотень –
Невинних кров’ю гендлювали.

Не дай нам, Боже, щоб нас знову
Мечами та вогнем хрестили,
В ідейну престару основу
Чужих божків – гнилу полову –
Замісто рідних підмостили.

Не дай нам, Боже, щоб вернулись
Татари, москалі, поляки.
Під трупом Київ і Батурин,
Нестерпне рабство і тортури,
За нашу працю щира дяка?

Не дай нам, Боже, згубне панство
І кровожерлих реванацій,
Перевертнів і басурманства,
Що пісню й душу – власну душу –
Тягли до смертних екзекуцій.

Не дай нам, Боже, щоб вернулись
Часи червоного терору,
Бо не померлі – а поснулі
Кричать, розтерзані талмудом,
З катівень і голодомору.

О дай нам, Боже, власну змогу
Здолать іудиних вампірів.
У рідній хаті – рідну мову,
Царя і працю – праоснову
І справжню, вигублену віру!


     Ода праці

Леонтій Павлович! Як часто
При ділі згадую я Вас!
І дужий ціп, і чорний заступ –
Хронометром будили час,
Ще сонце спить – вже чути: гупа,
Солома тік огорне в купи,
Удар – і пороском зерно
Окропить золоту поляну,
А навкруги – куди не глянеш –
Роса іскриться, мов вино.

По батькові нерідко звали,
Частіш – Левком – на весь куток,
Були ви праці ідеалом,
Сумлінної снаги зразок.
Хто попрохає – спозаранку
Трави укосите ділянку,
Коса, як блискавка, сичить.
Поглянеш – шлях, а не покоси,
Старенький бриль і ноги босі,
Обличчя спокоєм горить!

Здається: щонайважче діло
Без сварок, повагом ішло,
У поті скупане, щеміло
М’язисте тіло, та село
У денній праці здоровіє:
Лиш засіріє – сповночіє –
Надвірних клопотів межа,
Та в хаті ще при каганцеві,
Верстат, у начинні свинцевім,
За північ спокій наближа!

Як вершить стіл – широкі плечі,
Неначе байдужі ваги,
У поспіху, при колотнечі –
Розважне слово до снаги,
Іскристим гумором прикрите,
З життя порівнянням налите.
Навильник держить не рука –
Сталеві неймовірні сили,
Під сонцем в остюках і пилі
Мужніє вдача беручка!

Такий звичайний при обіді –
Була б лиш страва в повноті,
Лице широке блиска міддю,
Канали зморщок негусті,
Та брови крилами клубочить,
І сіро-сині добрі очі,
Немов під сонцем дві ріки!
Увесь спочинок за їдою,
Водиці кухоль вип’є стоя,
Скупенький був на балачки!

Аж п’ять синів – таки сімейка!
Зростить нелегко в ті роки,
Хоч голод гнався навперейми –
Міцні росли, немов дубки…
Три на війну попали зразу,
Та до Німеччини з наказу
Четвертого кати взяли…
Найстарший – красень – впав на Нарві,
А два, пробивши пекло заграв,
Хоч ранені, таки прийшли!

Що молодим – та пам’ятає,
Яким було колись життя.
Ні, не рясним жили врожаєм,
Хоч не нужденна біднота,
Та змалку непомірна праця,
Бо школа паничів удача,
А незаможним інший шлях:
Паси гусей, овець, скотину,
А потім найми, як провина,
Кровава скрута на жнивах!

Та ось життя пішло із ночі.
Царя прогнали, воля, грунт…
Туман і дим сотали очі,
Ряди облудливих фортун –
Зелені банди, німці, білі
На шиї дядьковій сиділи,
Шмат хліба мрією лишавсь…
І аж тоді, як стали Ради,
Кінець війні, убивствам, зрадам –
Дядьків сподобав колектив!

Колгоспи землю поєднали,
Завівся вбогий інвентар –
А скільки знищено, зламали,
Взяли розруха і пожар?
Та колективне все ж міцніло:
Всьому основа – стало діло
І ваговитий урожай.
Було вже хліба і до хліба,
Хоча тканин – водилось дрібно,
Та то не був уже відчай!

Левко – біля биків щоднини;
Не крикне даром на вола,
Напоїть вчасно, як дитину,
Погладить лагідна рука…
Не завше тепло у воловні,
Не завше ясла сіна повні, –
Та прибрано завжди було…
На підстил не жалів соломи,
На совість працював, як дома,
На зборах – часто похвала.

І раптом – наче темна злива;
Війна бездушна і тупа,
Поспішні збори і прориви,
Всевладдя жорон і серпа.
Згоріли села і руїни,
Свавільні полчища зміїні
І дикий посвист канчука!..
Смертями лякана людина,
Голодна, гола, як стеблина,
Чекала визвольні війська!

І віра, променем зігріта,
Зборола чорного хреста,
І руки, темні, працьовиті,
Будили з попелу життя.
А дядько Лев – знов при скотині,
Суціль в роботі, біганині,
У праці наче змолодів…
Найменший син – уже у полі,
Завівся хліб, доволі солі,
Під вечір – чути юний спів…

Прийшли машин потужні сили –
Убавилось важких робіт,
Припали ярма вічним пилом,
Кудись чкурнув на спокій піт.
Пора енергії і сталі!
До міста молодь мандрувала,
Ходу індустрія вела…
А дід Левко перед фіналом
/Тоді ще пенсій не давали/,
Удома звершує діла.

Ось так: до сьомого порога
Спочинку праці не було,
Ні, хату мав він не убогу,
Ба, навіть кращу на село:
Десь роздобув старе залізо,
Ще по війні накрив облізлу,
Зерно із пасинків тютюнних
Збирав, давив як подарунок –
У жовте дах пофарбував…

З-за ліси жевріли жоржини,
Дві груші, яблуня одна,
Були ще сливи і калина –
Стікала кров’ю, мов жива,
Дбайливі руки господині
Сушили хустя при годині,
Корова іноді ревла;
То хлопці в гості приїздили,
І батько зустрічав похилий,
І проводжав не без вузла…

Натружені, здорові руки,
У зморшках сива голова,
А від Черкас – до Кременчука
Ідуть водоймищем жнива:
Там переселення, будова,
Роботи кругова обнова…
Так, час спочинку не терпить!
І дід, згадавши давні роки,
Міша заміс, забувши спокій,
Ні, праця не втиха й на мить!

Побіля діда – син молодший
Мудрує діло спроквола…
Не вдавсь у батька: тілом товщий –
Та, видно, внутрішність гнила…
А хата – чепуриться нова!
Хіба легка така будова,
Коли за сьомий вже роки!?
Не довго в ній припало жити:
Тільки тепер приліг спочити –
І легко канув у віки!

Лишилась праця – користь людям,
Основа щастя і добра,
Життя прожите – наче й будень,
Та добре діло не згора:
Воно добробут, поступ, дія…
Хіба доробками рясніє
Чинуш ліниве помело,
Що по чайних важким стаканом
/А часом – і по ресторанах/
Лиш власне повнило нутро?!

Леонтій Павлович! Я знаю:
Це Ви державу возвели,
Заводи, домни, долю краю
На мозолях своїх несли!
З роботи – кріпла оборона,
Ядра розгадують закони…
Безмірна праця скорить небо!
Ви хліб і сіль свого народу,
Я присвятив Вам скромну оду –
Вам – пам’ятник поставить треба!

     Як, бува, приїду
            (пісня)

Як, бува, приїду в гості –
Завжди стріне мама:
З ганку визирне на хвіртку, –
Крикне і зів’яне.

Личко – усмішка у зморшках,
Ой, то ж моя мама,
А зове її малеча –
Бабуся Оляна.

Трохи згорблена, низенька,
Обняла б планету...
Не дали їй, людомори,
Ні життя, ні лету...

На устах – веселе слово,
Ой, то ж моя мама,
А зовуть її дівчата –
Бабуся Оляна.

Трудодні поїли роки,
Голодівки – силу,
На руках своїх завзятих
Все ж синів зростила.

Хустка зсунута набік,
Ой, то ж моя мама,
А зовуть її сусіди –
Бабуся Оляна.

Пригорну тебе, маленьку,
Розітру долоні...
Не уб’є ні дощ ні вітер
Українські долі

Од нестями плачуть очі,
Ой, то ж моя мама,
А зовуть її всім миром –
Бабуся Оляна!


  Три врочистості

Троянди полум’ям червоним
Дивились тепло в небозвід,
Дитячий крик – життя корона –
Безвинно, урочисто тоне,
Як вість про маринства плід.

І хай дощі плакучі косять,
Чи промінь ласкою дзвенить,
Шляхи-тумани, як покоси,
Добра і зла відмірять досить –
Та перший крик – врочиста мить!

Опісля грянуть дні весняні,
І пісня в грудях спів зів’є,
І трави квітом дихать стануть,
І місяць ночі сп’є туманом, –
Прийшло дозріння днів твоє.

Палких тюльпанів, лілій мрійних
В танок запросить сну блакить,
Гучне весілля чи спокійне
Дружину в дім запросить вірно –
Ось друга урочиста мить.

Прозоре небо синню блисне,
Даль журавлиним дзвоном б’є...
У праці час скипає бистро,
Дозріла айстра квітом лисне –
Шляхи до осені снує.

Спізніло жевріють жоржини,
Погожі дні пора лічить...
Проводять друзі чи дружина –
Та не відчуєш ту хвилину,
Ту третю, урочисту мить!


    ДВІ ЖІНКИ

Дві жінки вкарбовано в серці моїм –
Дві жінки святої любові,
Одна – дарувала неміряний світ,
А друга – зустрілась у розквіті літ,
Дві жінки моєї любові...

Дві жінки, яких я жадаю щодня,
Дві жінки – роз’ятрені рани...
Одну – назавжди заховала імла,
Тепло і любов материнську взяла,
А друга – лишила кайдани.

Мій сум і скорбота про жінки ці дві,
Для них – моя зранена шана,
Чекаю у гості, зову і кричу,
І крик той – тамує мій біль до схочу,
Даремно! Безмовні тумани!

Йде першою жінкою – мати моя,
Мов сонце, що висне в зеніті,
Одзвонює гумор і мову й пісні,
А сум і турботи – на самому дні,
Та працею руки зігріті!

А жінка друга – то кохана моя,
Струнка, як смерека, і гожа,
Зваблива і горда, як дальні зірки,
Студена, глибока, мов русло ріки,
На маму мою геть не схожа!

Обох я чекаю невпинно, давно,
Хоч знаю: даремне чекання –
Над мамою – горб і землиця пухка ?
А милу, – запевне, хтось інший коха,
Дві жінки – глибоке зітхання.

Гей, сумно у небі десь жайвір дзвенить,
Б’є цвяхи у зморену душу...
Скоріш, мабуть, мама зустріне мене,
Бо мила, хоч стріне – то мовчки мине
Та ждати довіку я мушу!


    МАТУСЯ

Де під зорями хмари сині
І волошки сплітають жита,
Може, там, моя мати сива
Свого сина жде-дожида.

І зі зморшками руки темні
Гріє сонечко невибагно,
Скільки в тих руках темних
Сонця, щедрості забгано!

Праця вічна і недоїмки,
Ні жалю тобі, ні життя...
А скажи мені, старенька,
Звідки в тебе ласка та?

Скільки крові віддала ти
За світанок малих сердець,
Звідки ж, рідна, голубінь в очах,
Чи не з неба це?

Теплоту в життя брала з променів,
Ніжну ласку – з людських сердець,
А скажи мені: звідки в тебе
Безліч зоряних озерець?

Навіть позички не заїли геть,
Лиш лице темінь скрапила,
Твоїх ран земних не загоїти,
Та в свою дорогу втрапила.

Руки різані, а на них – сонця
Заплелись в мозолях зморщених,
Плечі згорблені, очі змружені,
Тіло болями налотужене.

Дай у пояс тобі поклонюся:
Ось портрет – то матуся!


    СЛЬОЗИ

Є різні сльози: тихі і спокійні,
Жагучі, й ніжні, і стрімкі, як біль,
Проходять швидко, мов хмаринки мрійні,
Терпкі і світлі, наче змита сіль.

Є сльози вічні – то незгойні рани –
Ятрять щоденно, їм нема кінця,
В таких втопитись в пору віку стане,
В гарячу повінь зливою лиця.

Чотири сини в матері, нівроку,
Без батька виросли /загинув задарма/,
Женити б в пору... Саме того року
Розпочалась стопроклята війна.

Пішли не разом, порізнь воювали,
За щедру землю падали в бою...
Не в рік один злу звістку мати мала:
Вчетверте серце стиснуло змію.

Весна несла жадану перемогу,
І мати ждала всупереч всьому,
Щоб, хоч один до хатнього порога
Струснув трави росисту бахрому.

Турботи днів і повсякчас робота
Не згоїли утрати до кінця:
І часто мати витре сльози потай –
Стара, зсивіла, в задумі лиця.

Достаток є сякий-такий у хаті,
Сусіди кривдить не почнуть стару,
Та вічні сльози, гнівні і затяті,
З собою, певне, візьме в поталу.

...Зростить чотири... І в глибоку старість
Не пестить внуків, не стрічать рідню...
Хто змірить втрату – цю довічну кару,
Чим зважить сльози вічного жалю?!



      Про волю.

У світ приходим радісні і вільні,
Дитячим сміхом бродим по раю,
Вільготно линем в молодість свою,
О безтурботних років юна смілість!

Проводить школа запальних, дозвільних,
Зустріне праця смаком врожаю,
Ти воїн вже у мирному бою –
Сім’я, і клопіт, і буденність діла…

Роботи бездна тиснеться навкруг,
Тяжить обов’язку німий ланцюг.
Гей, безтурботність, де ти змандрувала?

Будуєм завше долю в боротьбі,
В суспільстві – можна прагнуть ідеала –
Дарма шукати волі, далебі!


   *  *  *
Не треба плакать! Досить сліз!
Хіба у сльозах сила?
Борня народить героїзм,
А згуртування – крила!

На наших трупах і сльозах
Зросла б гора у морі,
Та Батьківщина – в ланцюгах,
А ми – раби без волі!

Нас в ріднім краї б’ють кати
І неуки ледачі,
А придивіться: ген брати
На чужині не плачуть.

Ба! Бережуть і мову й спів
У чужині далекій.
А ми серед своїх панів –
Мов з вирію лелека.

Хай плачуть наші вороги –
Безбатченки лукаві,
Шикуймось тісно у ряди
Для битви, а не слави!

Золото-сині прапори
Квітчають хай загони:
Не бачить кращої пори
Без боротьби мільйонів!

Не плач, а сміх, та нищівний!
В нас сили більш, ніж треба.
Під сонцем поле щоб цвіло,
І голубіло небо!

   *  *  *
Коли веселка витче кольори,
З подвір’я лине запах змитих квітів,
Мелодій рідних звуки обігріті
Ятрять безодню тихої пори!

Дивись, і слухай, і в душі замри:
Від ніжних пелюсток зігнулись віти,
П’янить єство медовий присмак літа,
Десь ніжно дзвонить соловей згори...

Краса нутрує дивно, загадково...
Гармоніє, народжена з любові,
Звідкіль твоє відвічне джерело?

Безмірні сили потребують руху,
Проміння гами сповило в тепло –
Єднання зору, запаху і слуху!


   *  *  *
Ніби в білім цвіті алича,
На галяві, серед моря квітів,
Шпарко озирається дівча,
Чорнобриве, юне, повне сміху.

Заворожене стає на мить,
Ніби власній не доймає вірі,
На голівці – сонечко горить,
Бризкають з-під вій ясні сапфіри.

Нахилилось, знов збирає квіт,
Присоромлене зненацька трошки,
Раз у раз, намов живий магніт,
Бризкають сполохані волошки.

Зупинилось, стеблини рівня,
Вічністю вподобана манера.
А з-під вій розливно, навмання
Неспокійно бризкають озера.

Випросталось, повагом бреде,
Підняло обтяжливо повіки,
Голова – мереживо цвіте,
З-поміж вій синіють повні ріки.

Майорить вже блуза повз гілки –
Раптом зупинилось: сніжний лебідь!
І привітно, тепло, залюбки
Бризнуло з-під вій осіннє небо!


      Погляд твій

Погляд твій бринить в моєму серці,
Зніжений, захмелений, легкий,
Зорі вкрили нас, а ми – собі на стежці,
Місяця грайливо скупане відерце
Обережно кидає скалки.

Усміх твій дзвенить в моїй уяві,
Збуджений, загострений, палкий,
Сонце пестить нас, а ми – у водограї,
Річка полохливо огорнула краєм,
Хвилі ніжно б’ють, мовчать піски.

Профіль твій в моїх очах розлитий,
Стриманий, обточений, стрункий,
Дощ над нами, поруч – стигле жито,
Щедрий колос туго гнеться смаковитий,
Прозира невтримно крізь віки.

Відгук твій у почутті моєму,
Вільний, щедрий, завжди гомінкий,
Пада сніг, а нам – і тепло і приємно,
Спить бліда земля, спокійна і таємна.
Зупиняла паморозь танки.

Докір твій немов розтерта рана,
Прикрий, розпорошений, німий,
Взимку, влітку, ніччю, спозарана
Полонить щодень звабливо з-за туману,
Так далекий і близький такий!

Місяць зорить скупаним відерцем,
Погляд твій бринить в моєму серці.


    Ти не скажеш мені

Ти не скажеш мені, не заплачеш,
Не обіймеш, не станеш моєю,
Бо вже відстані, зім’яті часом,
Заворожені нині сім’єю.

І обов’язок, справи та клопіт
Притінили портрет твій чудовий,
За турботами віку на попит,
Розпростертого вшир, я знедолів.

Та коли задивлюсь ненароком,
То сльоза перестигла зів’яне,
І постане: струнка, синьоока
Заворожена юнь талісманом.

Знаю: в тебе, бува, опівночі
Груди тугою спеку спивають,
Бо любила ж мене ти стооко,
Бо клялась, бо сльозою вмивалась.

Чи щаслива ти нині, смереко?
/Певно, час погасив спалах всього/,
Зчуженіла, безмовна, далека,
Як навчилась любити другого?

Ти не скажеш мені, не заплачеш,
Не обіймеш, не станеш моєю,
Як безвічність покличе одначе,
Став би місяцем я, ти – зорею!


    Троянди на снігу

В скупих словах надія тала,
Пониклий погляд, стиск руки..,
Сліди затихли: тиша скрала,
Троянди впали у сніги.

Як сталось це: рожеві мрії,
Мов пелюстки змарнілих трав,
Розвіяв вітер без надії,
А дощ лапатий сполоскав.

Те, що плекалося роками,
Лиш звук – обірвана струна;
Весна збуяла, й літа гами,
І осінь щедра – йде зима.

Палке кохання у розвої,
Дві долі стоптано в танку,
Немов підрубані тополі
Обік дороги, в тупику.

І певно, що сумують в скруті:
Кохання раз в житті диму...
Мов скупані сльозою душі,
Троянди мерзли на снігу.


    НІЧКА

Нічка полонила
В царину, до себе...
В тебе очі, мила,
Як зірниці в небі!

Золоте світило
Розпростерло далі,
В тебе губи, мила,
Як живі корали.

Глянь: на небосхилі
Ледь хмарки клубочать,
В тебе коси, мила,
Як осінні ночі!

У суцвітті пилу
Блідне вишаванка,
В тебе брови, мила,
Як серпанок ранку!

Душу кличуть крила
В полохливий бісер...
В тебе личко, мила, -
Повновидий місяць!


  БІЛЯ БРОДУ

Дівча в воду забрело
Босими ногами,
Сонце промені палкі
Кинуло зірками.

Понесла вода зірки
В далечінь від броду,
Юний легінь задививсь
На дівочу вроду.

Дівча погляд той стрімкий
На собі зловило –
Понесла вода смуту,
Закрутила в хвилі.

Стрілись очі запальні,
Танули поволі,
А дівчина серед хвиль,
Наче мак у полі...

Чи брести, а чи вернуть?
Гей, серце холоне,
Ой ти, легеню, тримай,
Бо у воді втону!..

Утікали з чужини
Бранка і невільник
В темну нічку восени
На Вкраїну вільну.

На світанку геть без сил
Ледь добігли в гори.
А за ними, збивши пил,
Гналася погоня.

Обступили на скалі:
Небо й чорна пропасть,
Підповзали тіні злі,
Мов німі циклопи.

Яничари-дукачі
Бавились шаблями,
Рвали скелю втікачі
Голими руками.

Наостанку – обнялись –
Гей! – зойкнули скелі:
Голубами піднялись,
Полетіли в небо...

Утікали з чужини
Бранка і невільник
В темну нічку восени
На Вкраїну рідну...



    ЗЕРНО І ПОЛЕ

Якщо є поле, навіть зовсім куце,
Та зерно плідне в горстці навесні,
Посій його, не жди щасливі дні,
Не бійсь, що вітер обійме пекучий.

Пора іде, хоч часом спека й буча,
І всупереч добру – незгоди навісні.
Та сім’я проросте, а в нім – вогні,
Що гідно живлять паростки кипучі.

Бува, в засуху нерясний врожай
Отінить мрію трудових бажань:
Зародиться чуття безплідної роботи.

Відкинь ту думку, марне час не трать.
Хіба бува достаток без турботи;
Якщо не сієш – що ж ти будеш жать?!


    СЕРПЕНЬ

        Ранок.
Промінь веселий розсунув
                      засмучений ніччю серпанок,
Мов самоцвіти, заплакали
                      роси в траві наостанок.

        Полудень.
Сонце купає розбуджений
                      серпень у морі пісень,
Жито дозріле спива насолоду,
                      замріявся клен.

        Вечір.
Гамір бурхливого дня
                      перевтіливсь в приглушені речі.
В зморених хатах останній
                      притулок втрача колотнеча.

        Ніч.
Місяць і зорі студені
                      приспали возню протиріч,
Тиша таємна і спокій
                      самотній зійшлись віч-на-віч...


    БАЛАДА ВОЛАМ

Я до вас дощем осіннім плачу,
Сіроокі красені воли,
Мовчки, в тузі, якось необачно,
Повні муки в безвість ви пішли.

Били вас, худих, і мордували,
На ланах ви падали в ярмі,
До землі в воловні примерзали,
Голодом поморені, німі.

Перевезли стільки – цілі гори
/Так беззмінно змінювався день/,
Раптом диво: з сталі сил мотори
Обірвали вічний трудодень.

У машині – новий повів днини
Як підсобний витвір джерела,
Хоч бетон, асфальт і хмари диму
З блиском отіняють дерева.

Так! Пішли ви, канули у вічність,
Сіроокі красені воли,
Шиї ваші в ярма втяті міцно,
Очі посивілі від журби.


        Пес

Хмурий пес зігнувся, наче шкапа,
Край дороги, де осінній лист,
Весь забрьоханий, кривий, патлатий,
Ех, який він красень був колись!

Мав господар двір, стояла будка,
Часто відпускали з ланцюга...
По весні зламали все те хутко –
Віч-на-віч – залишився слуга.

Та й куди могли його забрати
/Ліфта пес не в силі підкорить/,
Безробіття став він кандидатом
І байдуже у траві лежить.

Не пішов він з рідних місць далеко,
Хоч будови в небо піднялись,
Мов підбитий восени лелека,
Зимувать на відчай залишивсь.

Всі – чужі, і всі – свої, на подив,
Лиш дітвора пестить в простоті,
А коли хазайський внук приходив –
Пес до нього – повз на животі!

Мабуть, служить внук отой далеко,
Та сірко про нього пам’ята...
Дощ на дворі, чи мороз, чи спека –
Рухають до старості літа.

Їжі вдосталь, навіть непогана
/В звалищах неважко назбирать/,
Утікав не раз він з-під аркана,
І від будки мчався, мов пірат!

Певно, пес давно собі утямив,
Що безвихідь хмура і тупа,
І тому безмовно межи храмів
Черги жде, як колос жде серпа.

Без вини, як кажуть, винуватий,
Кращих днів нізвідки дожидать:
Йде будова, грізна і затята,
Пес для неї – зайвий експонат!

   *  *  *
Коли веселка витче кольори,
З подвір’я лине запах змитих квітів,
Мелодій рідних звуки обігріті,
Ятрять безодню тихої пори.

Дивись, і слухай, і в душі замри:
Від ніжних пелюсток зігнулись віти,
П’янить єство медовий присмак
Десь ніжно дзвонить соловей згори...

Краса нуртує дивно, загадково...
Гармоніє, народжена з любові,
Звідкіль твоє відвічне джерело ?

Безмірні сили потребують руху,
Проміння гами сповило в тепло –
Єднання зору, запаху і слуху !


   *  *  *
Вимирають села повсякчасно,
Огортає сум пусті двори,
Родоводу нитка рветься й гасне,
З лету пада голос дітвори.

Чоловіків давить оковита,
Травми, болі і чужа війна,
Дивиться з-під лоба сумовито
Вулиця, коли пливе труна.

Діти в місто відлітають хутко,
Тільки б крильця здужали нести.
Плачуть білі стіни й чорна пустка,
Квіти, ліси, мовчазні сади.

Цвіт села мандрує, бач, по наймах,
В гуртожитках п’яних осіда...
Незбагненний шлях і незвичайний, –
Злих чужинців дика череда.

Цвинтарі у бур’янах застигли,
Лиш хрести чорніють з-під зорі...
Одинокі, згнічені, безсилі
Помирають в селах матері!


  По весні дзвеніло...

По весні дзвеніло
                плином журавлиним
І дивилось небо
                в синь води,
У саду, за тином,
                вгледів раз дівчину,
Вгледів, запримітив
                назавжди.

Якось йшов від річки
                /хтось зривав порічки/,
Ненароком зиркнув
                на грядки,
Над рожевим личком
                білосніжні стрічки –
Пурхали метелики-
                банти.

Поглядом сміялась,
                певне, здогадалась,
Через те і взнак
                не подала,
Прив’язала погляд
                бантами капрону,
Зав’язала подих –
                та й пішла...

Захотів позвати,
                та на лихо мати
Перебила наміри
                мої,
Так із тої днини
                стрічками тугими
Зав’язала серденько
                мені.

Відспівали птиці,
                пелюстки опали,
Золоті кульбаби –
                відцвіли...
Лиш вітряк крилатий
                крутиться завзято,
Крутиться незмінно,
                крутиться віки...

Віддзвеніла осінь
                криком журавлиним,
І дощі полощуть
                синь води,
У саду, за тином,
                якось стрів дівчину,
Стрів і запримітив –
                назавжди!..


  У тих ночах є щось таке,
  що єднає Землю із Всесвітом.
Автор
Кукурікали півні
                опівночі,
У тебе, мила, запальні,
                дивні очі.
Обважнілі явори
                томлять ноги,
Вдалині застиг туман
                край дороги.

Ген під місяцем роса
                зсеребріла,
Люба, глянь, яка краса
                ніжнотіла,
Соловейко сіє щем,
                повнить душу,
Серце ніжність оп’яня
                розворушно.

Лист затихнув, причаївсь –
                пісню слуха,
О божественна пора,
                легкодуха!
Прихились до мене, мила,
                пригорнися,
Бач, яка чудова ніч
                зорениста!

Вітер легінем війнув
                по діброві,
А в криницю впала зірка
                чорноброва!


    В тебе очі...

В тебе очі не дзвінкі, не сині,
Не налиті спокоєм ваги,
В тебе очі чорні, як цямрини,
А за ними – бездни округи!

В тебе брови не тонкі, не зливи,
Не розмах осіннього крила,
В тебе брови – стріли на тятиві,
А за ними – голосна струна.

В тебе губи не пекучі рани,
Не політ звабливої жаги,
В тебе губи – заграви багряні,
А за ними – посміху борги.

В тебе коси не стрімкі, не шати,
Не в лещатах звиті ланцюги,
В тебе коси – хмари вузлуваті,
А за ними – шовкові луги.


    КРАСУНЯ

Береза вітами тонкими
Сквітчала личко, мов вінок,
Стоїш принадна, як калина,
Така врочиста, хоч в танок.

Синиці співом будять весну,
І плаче сніг в палкі струмки,
А ти така, немов воскресла
З легенд прадавніх залюбки.

По споришах в замовкне літо
Ідеш у місячну росу,
Яка ти ніжна – море цвіту
Твою наповнило красу.

Косою місяць ранив небо,
Зірки в сивизні, мов рої,
Простерла руки – вічність в тебе
Сховала заміри свої.

Разок намиста шию скрасив,
Тугі жоржини, поруч тин...
За рогом – промениться траса,
В твоїх очах – туман ожин.

Сільска красуне, як окликнуть,
Позвати в місто без жалю...
Надходить осінь, трави никнуть –
А я – ніжніш тебе люблю.


        ЗУПИНКА

Якось на зупинці у липневу спеку
Вгледів я дівчину зовсім недалеко,
Повернула личко – сонце засвітило,
Звідки ти взялася, отака зваблива?!

        Ой ти, диво, з чорними очима,
        На таку задивишся – не кинеш!

Усміхом лукавим кидала зірниці,
З-попід брів блищали темні блискавиці,
Певно, здогадалась, що дивлюсь на неї,
Вітер білу хустку окаймив ріллею.,.

        Ой ти, диво, з чорними очима,
        У таку залюбишся – загинеш!

Жаль, що я не маю в себе дивних чарів,
Щоб твоє серденько окропити жаром,
Щоб і ти відчула невимовну скруту,
Може, б ми шукали спільного маршруту...

        Ой ти, диво, з чорними очима,
        Що тобі сказати, як затримать?!

Ох, аби автобус запізнивсь до ночі,
Загубився б усміх, притінились очі,
Я б тебе покликав: любко, йди зі мною,
Будь моєю вічно радістю й весною!

        Ой ти, диво, з чорними очима,
        Як тебе зайняти, квіте зримий?!

Ти не бійсь, що може, темно буде, мила,
Стежка проведе нас, щоб не заблудили,
У медову північ повний місяць з неба
Сріблом дивну хустку вишиє для тебе...

        Ой ти, диво, з чорними очима,
        Як тебе позвати за дружину?!

Та на зло всім мріям - зупинивсь автобус...
Якось опинились ми стояти поруч...
Дівчина обачно в мене попросила,
Щоб потримав речі, доки хустку скине...

        Ой ти, диво, з чорними очима,
        Мабуть, закохався до загину!


   *  *  *
Я обличчя утоплю
В ніжні хмари чуба:
Губи м’яко попливуть –
Зловлять стрічні губи.

І розіллється вогонь
В потисках безтямних,
Нас будитимуть півні
До безвілля п’яні.

Без стежок брестимем ми,
Місяцем облиті,
Доки стрінуть край тинів
Липи сумовиті.

Лавка трухла, самітня
Нам простягне руки,
О солодке небуття,
О солодкі муки!


   *  *  *
Забудь слова, забудь борги,
Забудь сліпі образи,
Згадай, як ніжної весни
Нас вартували в’язи.

Забудь оману і відчай,
Безвільний замір зради,
Згадай криницю сонну, гай
І літа теплі звади.

Здави гіркоту і розрив
І помсту дріб’язкову.
Згадай осіннє сяйво нив
Під місяцем ранковим.

Здави ненависть, лютий гнів
І черствість, і погрози.
Згадай цілунки на снігу
Обпалені морозом.

Забудь усі борги мої,
Здави у серці зміїв,
Забудь усе, здави усе,
Та не згуби надії.

  Цілували зорі...

Цілували зорі
                сни мої пахучі,
Завивав їх місяць
                весело, співуче,
Пестили троянди,
                ніжили лілеї,
Сивиною хмари
                заплітались в небі.

Полоскали любо
                їх цілунки мами,
Так невинно, тепло,
                щедрими устами,
Мило їх проміння
                сонячної спеки,
А вітри і грози –
                гартували серпень.

Та спинилась літа
                юнь коловоротом,
Після слів угледів –
                місяць звитий дротом,
Нивами, містами,
                селами, лугами
Зайнялась дорога,
                крицевою стала.

Сни мої, пахучі,
                яблуневі, ніжні,
Заверніть на мандри
                у часи погідні,
Звеселіть казками
                снігові задуми,
Може, легше стане
                в роздоріжжі шуму!


   *  *  *
Чорні очі –
                зорі світяться,
З-під косинки –
                хмари срібляться,
Порівняв тебе
                зі смерекою:
Яка рідна ти –
                і далека.

Личко-яблучко,
                губи-вишні,
Сукню змоднено –
                щойнайвище,
Подих пульсовий
                збитий трепетом,
Не даремно, ні
                це помітив я.

Замилуюся,
                задивлюся,
Закохатися, –
                побоюся...
Плин-політ хода,
                легінь-кроки...
Озирнись,
        зажди,
                стань стоока!..


    ВПЕРШЕ ТАК...

Вперше так в житті
                довго стояло,
Перший раз в житті –
                спрага, полум’я,
Хустку зсунуто,
                заворожено,
Так пригорнуто,
                так стривожено...

Вперше так в житті
                поціловано,
Відвернулася,
                засоромилась..,
А лице горить –
                море огнива,
За повіками –
                очі сховано.

Вперше так в житті
                посміх збито,
Перший раз в житті –
                уста змито,
Перший раз в житті
                /хоч не велено/,
Заціловано,
                захмелено...


  У травневу ніч...

У травневу ніч
                п’яніють зорі,
Пахнуть трави медом,
                синіють бузки,
Не ромашку білу,
                а дівчину стріну,
Обцілую губи –
                ніжні пелюстки.

Станемо ми поруч,
                в полиску відлуння,
Хай безжурні липи
                шепчуть, шелестять,
Доки стерпнуть губи –
                цілувати буду,
Доки сонце збудить
                неба сіру гладь.

І не скажеш – годі,
                не запротестуєш,
Бо в єдине злиті
                ніжність і вогонь,
Відведеш вбік личко –
                задивлюсь на стрічку,
В стрічці – коси-річки,
                наче стиглий льон.

У травневу ніч
                п’яніють зорі,
Місяць пестить трави,
                колиха бузки...
Знаю: ти чекаєш,
                бо я так бажаю,
В серці пахнуть пролісків
                сині пелюстки.


  НІЧ ЗАКОХАНИХ

Мовчала ніч, настояна на травах,
Котився місяць, спокій і теплінь,
Кохана поруч, серпень у розпалі,
Безмежний простір і крислата тінь.

Студені очі іскряться піснями,
Звабливі брови, наче сплеск весла,
Коротка стрижка, губи олов’яні,
Зелена сукня постать обняла.

Прислухайсь – стукіт, найщиріша мова,
Спинися мить, спочинь і задивись,
До болю пальці, стиснуті в оковах,
Тремтять затерплі, як осінній лист.

Легендо дивна, вимріяна з болю,
Стоїш туга, напружена, дзвінка,
Готова йти у щирий світ любові,
Без огляду, без думки, без вінка.

Залюбувались зорі стоголосі –
Хіба їм вперше бачити таке?
В обіймах терпко цілувались роси
І спопелялось марево п’янке.

У сутінках спустивсь світанок сивий –
Збудились звуки, барви, плин життя,
Брело десь двоє – втомлених, щасливих,
Манила воля, прагли забуття.

Нехай тобі, далекій, чорнобровій,
Дніпро насниться, узбіч, і вогні,
І пізній степ, і вітряки ненові,
А трави – відіснилися мені.


   *  *  *
Я обличчя утоплю
В ніжні хмари чуба:
Губи м’яко попливуть –
Зловлять стрічки губи.

І розіллється вогонь
В потисках безтямних,
Нас будитимуть півні
До безвілля п’яні.

Без стежок брестимем ми,
Місяцем облиті,
Доки стрінуть край тинів
Липи сумовиті.

Лавка трухла, самітня
Нам простягне руки,
О солодке небуття,
О солодкі муки !