Мистецька Вереміївка

Моя Батьківщина ...

* * *
Минають роки, а ти все прекрасна
О, рідна Вкраїно, нев’янучий цвіт.
Я зможу сказати тобі на весь світ:

Рідніша за тебе лише тільки мама
І серце палає завжди для обох,
Думки різні душу мою розтинають.
Надія не зникне,
А гордість - за двох!

Уквітчай же красою довкола природу!
Корінням своїм закріпись назавжди!
Рішуче долай на шляху перешкоди
А також весь біль і знущання й незгоди...
Їх наслідки знаєш лише тільки ти.
Немов це навмисно так доля жартує,
Але разом ми - сила, й вона це відчує.

* * *
Наша земля зростила Шевченка,
Франка, Українку й мене ще маленьку.
Наша земля дала нам натхнення
Писати про край, про батька, про неньку.

Не в праві, звичайно, я з ними рівнятись,
Бо юна ще я, ще час розвиватись.
Та серце тремтить, як читаю їх вірші,
Вони - незрівнянні, вони - видатніші.

Це гордість народна, основа основ,
Й ніколи не згасне повага й любов.
Не буде їм рівних на нашій землі,
Хоч як не хотілося б стати мені.

* * *
Послухай, чуєш? Сонце сходить,
Вітає землю навкруги.
З усім воно в цю мить говорить,
Як наче мати із дітьми.

Послухай, чуєш? Море злиться,
Трава у полі все шумить.
Це також їхній голос ллється,
Якщо ти можеш зрозуміть.

Послухай, чуєш? Пісня лине,
Така чарівна і проста.
Вона, як голос України,
Єднає все, вона - свята.

* * *
Бувають хвилини смутку й жалю,
Бувають хвилини невтомного болю.
Як птах, я у небі блакитнім лечу,
Та падаю раптом й не знаю від чого.

Чи то, може, сонце мене обпекло,
Аж надто я високо в небо злетіла.
Чи, може, то доля відтяла крило
За те, що, можливо, не так щось зробила.

Бувають хвилини смутку й жалю,
Бувають хвилини невтомного болю.
Та я - українка, я це доведу,
Не здамся так просто й літатиму знову.

* * *
Заходить сонце, ліс німіє,
Не чути співу солов’я.
Лише тихенько вітер віє,
Лягає спати вся земля.

У полі колос похилився,
На небі місяць сходить вже.
Чумацький Шлях також з’явився...
Усе і спить, усе й росте.

Накрившись чорним покривалом,
Віщує ніч чарівний сон.
Тому скоріше засинайте,
Аж поки день ще не прийшов.

* * *
Ти хто? Ти - дух? Ти - Бог?
Чи син народу?
Чому з'являєшся навкруг?
Невже прийшов і ти по вроду?
(Та стільки ж можна з мене мук!)

Невже й тобі потрібна сила,
Потрібна юність і краса?
Та пам'ятай, я говорила:
Не приведе це до добра.

Як вип'ють соки всі із мене
Й не стане так й братів, сестер,
Не будуть жити зовсім люди,
Не стане кисню, весь вдихнем.

Лише тоді ти зрозумієш,
Навіщо дійсно я жила.
Не просто так я виростала.
Для вас себе я берегла.

Та що ж, мене вже не врятуєш,
Основу випили мою.
Та, може, й інших ти почуєш,
Послухай їх, я так прошу!

Не дай і їм безслідно згинуть,
Бо все важливе на Землі.
Зумій в біді всіх не покинуть.
Не дай померти у пітьмі.

* * *
Беру я в руки "Кобзаря"
Й читаю тут правдиві твори
Про боротьбу, царат, життя,
Про смерть, страждання, вічне горе.

Я відчуваю людський біль,
Що в моє серце проникає.
І сльози прадідів своїх
Його ще більше обпікають.

Я опиняюсь поруч з ними
В часи страшної бідноти.
І, озирнувшись, помічаю,
Що скрізь одні лиш вороги.

Та українці - нездоланні
І дух народу не зламати.
Хоч натерпілися знущання,
Але й навчились вигравати.

Знаходжу тут й красу природи
Й село, і хату, і ставок...
І про кохання перше, юне
Тут також зможу прочитать.

І матір рідну, і родину,
І Батьківщину - Україну
Усе правдиво описав
Й на це життя своє віддав.

Беру я в руки "Кобзаря"
І гордість в серці оживає.
Шевченко був взірцем добра
Таким його навіки знаєм.

Український народ

Народ - не просто слово з п'яти букв,
Не просто мови це частина.
Народ - могутня людська сила,
Великий український дух.

Це люди різні між собою,
Сукупність різних це життів,
Що мають всі мету єдину -
Служити Батьківщині цій.

Бо Україна, наче мати,
Своїм теплом нас зігріва,
І хто нам каже, що не варта.
Той зовсім їй ціни не зна.

Бо це вона нас породила,
Все необхідне нам дала,
А не було б її на світі,
Чи я була б тоді жива?

Чи взагалі б я існувала.
На цьому світі, на Землі?
Чи, може, й зовсім не гадали б
Життя надати і мені.

Питання ці мене турбують,
Та головне, вважаю я,
Що ми живем на цьому світі,
Всі люди, браття ти і я.

І я - частиночка народу,
Хоч і маленька - не біда.
Бо разом ми - велика сила:
Єднає дружба нас свята.

І скільки б труднощів не стало
На шлях, прокладений в житті,
Та ми - одне велике ціле,
Як в радості, так і в біді.

Всі Батьківщину захищаєм,
Цінуєм батька й матір ми,
Бо ми - нащадки українців,
Що гідні зватися людьми!

* * *
Тобі говорять: "Ти - ніщо,
Нікому в світі не потрібен,
Ти не такий як інші всі,
Бо ти інакший - хворий СНІДом."

Твої роки спливають швидко,
Збігає час у небуття.
Тебе не в силі врятувати,
Для тебе виходу нема.

Від тебе рідні відвернулись,
Вже перестали поважать.
Але чи правильно це, люди?
Він також хоче щастя мать!

Звичайно вранці прокидатись,
Не думати, що ще живий,
А знати те, що все в порядку
Й так починати день новий.

Він хоче мило посміхатись,
Коханим буть й кохати теж.
А хто захоче зустрічатись?
Кому потрібна швидка смерть?!

Його відторгнуто назавжди
Від світу, сонця і людей.
Таких не хочуть люди знати,
А їх все більша з кожним днем.

Задумайтесь над цим, будь ласка.
Й не станьте ви хоч серед них.
Ви зрозумійте: це нещастя.
І думайте, перш щось робить.

Але й від них не відвертайтесь,
Відчуйте біль у них в сервдх.
Не дайте СНІДу їх здолати
Надія завжди на всіх нас.

Найдорожчий
скарб народу

Ми маєм скарб неоціненний –
Обличчя нашої землі.
Ні з чим ніколи незрівнянний,
Що лине з кожної душі.

Мабуть, усі вже здогадались,
Що розповім про мову я.
Бо лиш вона все розросталась
І дарувала нам слова.

Вона не просто дух народу,
Не просто наше надбання.
Вона - це сяйво, сонце, море,
Це сила, мужність і знання.

Без мови і життя не буде,
Бо в ній - і серце, і душа.
Ми дихаєм на повні груди,
Бо завжди поруч є вона.

Єднає всіх людей єдино,
Як мак квітує на полях.
Неначе промені надії
Показує нам вірний шлях.

Слова - її кохані діти,
З них починається буття.
Ти пам'ятаєш перше - "мати"
Це - найтепліше поняття.

Звичайно, всі ми виростаєм,
Хто забуває це, хто ні.
Хто зрадив мову, а хто знає,
Що це закладено в крові.

Й не так, можливо, як Шевченко
Я пояснила все це вам.
Та бережіть її, лілейте,
Цю мову, дану нам життям.

* * *
Україно! Рідна ненько!
Що з собою ти зробила?
Де ділась свобода, правда,
Де її ти загубила?

Україно! Рідна ненько!
Серце плаче вже від болю.
Важко дихати тут стало,
Що робити нам з тобою?

Україно! Рідна ненько!
Дай пожити простим людям.
Не прохаєм ми багато,
Може й ми щасливі будем.

Україно! Рідна ненько!
Подивись на ці страждання.
Ти пусти сльозу на землю,
Наче то - твоє зізнання.

Україно! Рідна ненько!
Все тобі ми вибачаєм.
Тільки просимо надалі:
Стань для нас коханим краєм.

* * *
Війна - це зло, породжене людьми,
Це море сліз, кроваві ріки смерті.
Війна - сукупність різних протиріч,
Що стали приводом до ворожнечі.

Й як полум’я горіти починає,
Так розгортатись починає боротьба.
А проти кого? Звісно, проти брата,
А проти кого ще б вона була?!

Адже всі рівні люди перед Богом
І всі ми наче сестри і брати
Повинні жити в мирі один з одним,
Та як цього можливо досягти?

На це питання відповідь не знаєм,
Бо не завершують точитися бої,
Як не в одній країні, то у іншій
Й так гинуть люди мирні на Землі.

І, повернувшись спогадом в минуле,
Згадати хочеться часи,
Коли країна наша, ще залежна,
Була ареною для боротьби.

І перед нами враз постануть роки
Великої Вітчизняної війни,
Що стала приводом скорботи,
Що з жалем згадуємо ми.

Період був цей дуже героїчним,
Хоча чимало втрат зазнали ми.
Та наш народ не здався, не скорився
Не побоявся він біди.

Хоробро захищав він Батьківщину,
Боровся, звісно, до кінця.
І хоч який був ворог сильний,
Та Україна все ж перемогла.

Незламні духом українці
Дали можливість зрозуміти:
Згуртованість і віра в краще
Дали їм сили - сили жити.

Незламна слава й шана їм,
Нашим героям славнозвісним.
Хто вистояв в боях страшних,
А хто й поліг у них навічно.

Багато крові пролилося у ті дні
Заради нас, землі святої.
Та шанс пожити, даний і мені,
Ціню завжди, як дар від долі.

Й з скорботою гортаєм ми минуле,
Гортаєм спогади в серцях.
Війна - жахлива річ це, люди,
Потрібно зрозуміти це хоч як!!!

Про рідне, дороге ...

* * *
Найкраща подруга - це ти,
Лише одна все розумієш.
Мене підтримаєш, обіймеш,
Не побоїшся ти біди.

Найкраща подруга - це ти,
Ти словом й ділом допоможеш.
На тебе завжди покладусь я,
Бо ти одна, одна все можеш.

Найкраща подруга - це ти,
Тобі я завжди довіряю.
І хоч розлучать нас роки
Та знай - одну тебе лиш поважаю!

* * *
Мама - це рідна людина,
Вона найдорожча, єдина.
Вона - це частинка душі.
Я хочу сказати:"Спасибі тобі!"

Спасибі за все: за тепло і турботу,
За ніжність, освіту і за любов,
Без тебе не зможу я жити на світі,
Тебе не замінить ніхто мені знов.

Спасибі за очі, за усмішку милу,
За все, що дала й даси ще мені.
Ти в мене найкраща, як подруга нині
Й словами не скажеш того, що в душі.

* * *
Матусю, чому ти плачеш?
Навіщо ці сльози твої?
Такі невимовно гарячі,
Надії і сили вогні.

Матусю, чому ти нудьгуєш?
Навіщо в очах твоїх сум?
Як той океан в грізну бурю
Мені навіва безліч дум.

Матусю, чому ти страждаєш?
Навіщо цей погляд різкий?
Аж серце тремтить від розлуки,
І кожен стає мов німий.

* * *
Життя пройшло, наче хвилина
За мить пролинули роки.
Тепер дорослими ми стали,
А наче ось були дітьми.

Як вчора нас вели матусі,
Несли портфель до школи нам.
Та швидко виросли ми, друзі,
Останній рік - і все. Прощай!

Розійдуться шляхи життєві,
А доля вирішить вже як.
Та не забудьте: ми - родина,
І пам’ятайте це хоч як.

Шкільні роки не забуваймо,
Найкращий час у всіх в житті.
Назавжди разом залишаймось,
Хоча б в думках, хоча б у сні.

Так ніхто не кохав ...

* * *
Я відкриваю очі, а навкруги пітьма,
Сказати слово хочу, та голосу нема.
Не в праві щось змінити, хоч як хотіли ми
Кохання не цінили й тому не вберегли.

Здавалося навіки літали понад хмар.
Росли собі, гуляли, й не знали, що це дар.
Та доля покарала і змусила відчути
Ціну всьому на світі і вміння просто "бути".

І втратили ми крила, на землю впали знову,
Як той Адам і Єва, не втримали основу.
Проте тепер збагнули і знаєм що робити
Кохати будем вічно і завжди це цінити.

* * *
Осінній теплий дощ, а в серці холод,
Не поруч ти - й в душі печаль.
Чому ти зник? Чому приходив?
Чому все сталось саме так?

Ти ж знаєш, як тебе кохала,
Тобі б життя я віддала,
А так зів'яла, наче квітка,
Або, як пташка, впала я.

Й виходжу я під дощ цей теплий,
Щоб змить страждання всі свої.
Кохання вічним не буває.
Це довело життя мені.

* * *
Світить сонце, синє небо
Зачаровує в ці дні,
Бо для мене ти у всьому
Скрізь оточуєш в журбі.

Летить птах, співає пісню
Й лине спів твій чарівний.
Віє вітер в спеку літню
Так, як порятунок мій.

Осінь вже, похмуро стало,
Листя жовте навкруги.
Та як опади кохання
Це даруєш мені ти.

Йде зима... Надворі холод.
Та тепло твоє горить.
Як вогонь нас зігріває
В цю чудову, світлу мить.

Й так весна на землю прийде,
Але в армії ще ти.
Сум мій душу розриває,
Розриває на шматки.

Повний місяць... Ясні зорі
Все палають вдалечінь.
Й так життя моє проходе
Тільки ти і я у нім...

* * *
Кохання знищить неможливо,
Це не якийсь там папірець.
І це не свічка, що дотліє,
Як прийде час і свій кінець.

Кохання - це політ душі,
Це поклик серця надприродний.
І не важливо, ким ти є:
Чи ти багач, чи ти убогий.

В нім цінять відданість і чесність,
Всю щирість ніжних почуттів.
Та вам, мабуть, цікаво, люди,
Чому кажу про це я всім?!

Але ж кохання - це основа,
Це ціль нового майбуття.
Усе базується на ньому,
Тому й держава розквіта.

Цей стан словами не опишеш,
Та він несе і мир, й добро.
Тоді не стане й ворожнечі,
Бо править всім любов, не зло.

* * *
Невже це дружба?
Всю ніжність, ласку, почуття
Лише як друг мені даруєш?
А про кохання неземне

Ти просто так весь час жартуєш?
Невже це так?
А, може, й сам того не знаєш,
Як сильно ти мене кохаєш,

Бо не кохав ніколи ти,
Та почуттю вже час прийти.
Та ні. Мабуть, лише це мрії
Ніхто не інший ти, як друг,

Та серце аж тремтить в надії,
Горить, палає і радіє,
Коли зі мною ти навкруг.

* * *
Я чую стогін твого серця,
Я бачу біль в твоїх очах.
Чому, скажи мені відверто,
Життя змінилось саме так?

Де зникла усмішка з обличчя?
Куди поділась ніжність слів?
І все кохання, мов паліччя.
Згоріло, як і ти у нім.

І хоч вогонь - лише примара,
Та здатний навіть обпекти.
Тому не грайтесь почуттями
Любіть взаємно, на віки!

* * *
Який чудовий сніг!
Зима, як королева.
Ти створений для всіх,
А я - лише для тебе.

Про це дізналась я
Й заплакала від болю.
Розтала, як сніжинка,
Моя любов з тобою.

Нема тебе для мене,
І більше вже не буде.
Не в змозі я пробачить,
Замерзло серце юне!

* * *
... Повернись! Не залишай мене одну.
Схаменись! Відчуй, що ще живу.
Доторкнись! Почуй же серця стук.
Подивись! На сльози моїх мук...

* * *
Ти бачиш те, що бачу й я?
Верба у полі похилилась.
Не чути співу солов'я,
Земля за сонцем зажурилась.

Не квітнуть квіти на полях,
Хоча надворі липень місяць.
Я відчуваю якийсь страх,
Життя неначе десь поділось.

Ти бачиш те, що бачу й я?
Раптово все це відновилось,
Запахла квітами земля,
А-а-а, то закохані з'явились!!!

* * *
Пробач за те, що не люблю,
Пробач за всі мої знущання.
Пробач за сльози, за нудьгу,
Пробач за всі переживання.

Пробач за біль і за обман,
Пробач й за правду ту жорстоку.
Пробач за все, що завдала,
Пробач мені за весь неспокій.

* * *
Тихо падає сніг
І кружля над містами.
Тебе поруч нема,
Ти далеко над нами.

Та тебе відчуваю,
Як закрию я очі.
Ніжно падає сніг,
Мов сказати щось хоче.

Й тільки тут, тільки зараз
Я зізнаюсь тобі.
Зненавиділа долю
Зароки в журбі.

Ну чому? Ну чому?
Вона так все зробила.
Відділила тебе,
Відділила й убила.

Я ж кохала тебе,
Лиш тебе одного.
Й я б усе віддала,
Щоб цього не було.

Вже три роки страждаю.
Намагаюсь забути.
Те "кохати навічно
І коханими бути".

Ці слова пам'ятаю
(Ми з тобою клялися)
"І в печалі і щасті"...
Як девіз пронеслися.

Та вже час не повернеш
І не зміниш нічого.
Та коханим ти був
За життя й після нього.

Я люблю...

В очах твоїх лише докори,
Страждання, сум, якась пітьма.
В очах твоїх - нещастя, горе,
Тебе для мене вже нема.

Але, що трапилось? Не знаю...
Що на заваді стало нам?
Тебе кохаю я без тями,
За тебе я життя віддам.

Бо ти для мене, як повітря,
Тобою тільки і живу,
Неначе в полі тихий вітер,
Що ніжно говорив: "люблю".

Як сонця промінь серед ночі
Чи як тепло серед зими,
Як зірка в небі, що щоночі
Горить й виблискує мені.

Моя ти друга половинка,
Одне ж єдине ціле ми.
Ти пам'ятаєш, як клялися
В коханні вічнім - я і ти?

Невже це все забулось різко?
Й чому змінилось все ураз?
За крок були від щастя, звісно,>
Це все змінив короткий час.

Та знову хочу я зустріться,
Востаннє, разом щоб побуть.
Бо розлюбити не зумію,
Про це, мій милий, не забудь.

Й як випаде роса ранкова.
Ти знай, що сльози то мої.
Бо полюбила я до болю,
А ти мене, виходить, ні.

Й запам'ятай цей день останній,
Для нас він дійсно є такий.
Закрили книгу ми кохання
Хоч крок цей дуже нелегкий.