Мистецька Вереміївка

Моє село

Село моє рідне, село моє миле,
В тобі я черпаю наснагу і силу.
Коли мені сумно, коли мені гірко,
Тоді повертаюсь я в рідну домівку.

Ми тут народились, і тут ми мужніли,
У рідній оселі в нас крила міцніли.
Нас тато і мама теплом зігрівали,
З любов’ю і ласкою в світ виряджали.

Не треба багатства, і слави не треба,
Лиш частку блакитного рідного неба.
Щоб з дому отримати радісні вісті,
Та жменьку землі з дорогого обійстя.

Живи, розквітай, Вереміївко рідна,
Щоб славу дідів ми продовжили гідно,
Щоб рід наш козацький не перевівся,
І кожен з нащадків нами гордився.

Почуття

Від твоїх обіймів -
По тілу мурашки.
Від твоїх цілунків-
Серденько, як пташка.

Хоче ввись злетіти
І дістати зірку.
Хоче так любити,
Як лебідь лебідку.

Сонечком сіяти,
Віять вітерцем,
Душу напоїти
Весняним дощем.

Чому людина сумує?

Чому людина сумує?
Напевно, її щось турбує.
Хтось слово сказав непривітне,
Несправдилась мрія завітна.

В сім’ї їй незатишно стало,
Кохання чомусь заблукало.
Її вже не радують ранки,
Зникли сімейні сніданки.

І де ж оте чудо знайти
Й людині у дар піднести?
Щоб усмішка знов засіяла,
А туга навіки пропала.

Розмова

Я запитала у зірок:
«Куди зникають люди?
Коли відійдуть в небуття,
Що з ними далі буде?»

Зірки у відповідь мені
Леченько миготіли,
Всі таємниці неземні
Повідати хотіли:

„Хто чесно жив, життя любив,
Той далі жити буде.
Зросте берізкою, дубком,
Щоб милувались люди.

Хтось квіткою чарує світ,
Веселим співом пташки.
А хтось, можливо, будяком
Між білої ромашки”.

Кохання – гріх

Хочу сповідатись в гріхах,
( Хоча й гріхів не наробила).
Та є один: я полюбила!
Й не в молодих уже літах.

Мені за сорок, та душа...
Співає, наче у сімнадцять.
А розум каже: « Не влюбляться!»
І серце б’ться, як пташа.

В твоїх обіймах розчинюсь,
У вирі ласки, почуттів.
І не потрібно зайвих слів,
Лиш в твої очі подивлюсь.

Сміюсь і плачу водночас,
Караюсь, мучусь, та не каюсь.
Люблю й на щастя сподіваюсь.
Коханню не підвладний час.

Кохання

Від тебе віє теплотою,
Твої слова, неначе мед.
Такою ніжністю п’янкою
Наповнена душа ущерть.

Мені б сказати: «Годі! Досить!
Не треба, любий, зупинись!»
Та тіло й серце ласки просить,
Душа до зір злітає ввись.

Терпкий полин цілунків на вустах,
І тихий вечір, і швидке світання,
І мої руки у Твоїх руках...
Напевно, це і є кохання.

Звуки

Веселка в небі кольорова
Заграла барвами всіма.
І ліс, і гай, і вся діброва
Пташиним щебетом співа.

Струмок дзюркоче, річка плине,
І вітер в хмарах десь шумить.
Весела пісня з серця лине,
І хочеться весь світ любить.

Ось джміль поважний щось дзижчить,
В болоті жабка квакотить.
Із квітки скапує роса,
Цьому радіють небеса.

Ось грім озвався: « Гур-гур-гур;
Я розжену цей каламбур!»
Та сонечко з-за хмар співа:
« Цей світ- симфонія сама.»

Цікавість

Відлетіла в даль тривога,
Полем стелиться дорога,
У незнані ще світи
Мене, доле, поведи.

Покажи, де сонце сходить,
Де Чумацький Шлях проходить.
За хмаринку полети
Й мене, доле, поведи.

Хочу в океан пірнути,
До пінгвінів заглянути.
На Олімп ти полети,
Й мене, доле, поведи.

Хочу знать, як живуть Боги
І куди ведуть дороги,
Чи є інші ще світи,
Мене, доле, поведи.

Покажи усе і всюди:
Як у світі живуть люди,
Як закоханих Бог зводить,
Чого сонечко заходить?

Чому доля у всіх різна:
До одних занадто грізна,
Іншим посміхається.
Чого так трапляється?

Усміхнулась мені Доля:
« На все те - Господня воля.
Ти живи, життю радій,
Не втрачай своїх надії!»

І одне я зрозуміла:
По життю йти треба сміло
З усмішкою на вустах,
З щирим серденьком в грудях.

Насолода

Розум заважає почуттям:
«Так не можна, так не слід робити.»
Хочу упиватися життям,
Як свіча, від почуттів горіти.

Хочу тебе міцно пригорнуть,
Обійнять і пестить сильне тіло.
Хочу твоїм сонцем буть,
Щоб від ласк моїх душа горіла.

Ти прийди, напийсь із джерела,
Що так стрімко вирвалось на волю.
Дай відчути, що я ще жива,
Дай насолодитися любов’ю.

Дарувать любов і брать взамін -
Це і є велика насолода.
Не пускать на вітер зайвих слів
І кохати, як велить природа.

Зло

Зло по землі повзе
І заглядає в душі.
І вибира слабких,
Хто вистоять не може.

Чека, щоб ти спіткнувся,
Людину зміг образить.
Про совість щоб забувся,
Навчився іншим заздрить.

Яка ж то «благодать»
На сонці бачить плями,
Як «гарно» відчувать,
Що іншим теж погано.

Такі людці живуть,
Радіють з твого горя.
А ти не озлобись -
Хай любить Тебе доля.

У них душа черства,
Не мучить їх сумління.
Та ти їх пожалій:
Не буде їм прозріння.

Сон

Світанок в шибку загляда,
І новий день мене пита:
«Як спалось? Що снилось?
Вставати хотілось?»

А я ще у ліжку
Поніжуся трішки.
І сон додивлюся -
Тоді піднімуся.

А сон пречудовий,
Такий кольоровий.
Де люди співають,
Сміються, кохають.

І я там щаслива,
Весела, вродлива.
А поруч - кохання,
Можливо, останнє?

І очі випромінюють любов,
Твої цілунки відчуваю знов і знов.
Як цукор, тану я в твоїх руках,
І зорі мерехтять на небесах .

«Пора вставати!» - півень проспівав,
І сон від мене десь помандрував.
Нові турботи день новий несе.
Та сон мій віщий-збудеться усе.

Жінці

Сніг на полях, неначе полотно,
Легкий, пухнастий, білий-білий.
Та раптом - слід, і так уже було:
Той перший і такий не смілий.

Слід на землі залишити зумій,
Бо сніг розтане - слід назавжди зникне.
Ти випромінюй доброту з-під вій,
Примножуй рід - це щастя, це нетлінне.

І як неважко буде у житті,
Ти не схились, ти вистій у двобої.
Не зрадь душі, людей не підведи,
І вірю: посміхнеться тобі доля.

Собою будь, любов’ю дорожи,
Живи по правді, по життю йди сміло.
Вогонь у серці для нащадків збережи,
Сімейне вогнище оберігай уміло.

Ти-берегиня, мати, просто жінка,
Живи, люби, даруй нове життя.
Зерно добра не розгуби, лебідко,
І слід твердий залишиш у віках.

Сила жінки

Чи легко бути сильною такою?
А хочеться буть ніжною, слабкою.
Вся сила жінки - у її любові,
Що можна дарувать або тримать у схові.

А схованка глибока і надійна,
Як ніченька беззоряна, невидна.
Любові тісно там і незатишно,
Там пустка, безвість, цілковита тиша.

І рве любов палка міцні тенета,
До сонця лине, шепче: „Милий де ти?
Єдиний, той, в якому - міць і сила,
Поруч з яким відчую, що щаслива ?»

«У слабкості вся сила,» - я збагнула,
Любові повінь душу огорнула.
До зір полинула, увись злетіла
І стримати її мені не сила...

Любов - мана?

Далина - як мана,
Поманила - згубила.
І я знову одна,
Та забути не сила.

Як зустрілись колись
Уночі серед літа.
Цілував силоміць
Мої губи - ланіти.

Потім миті були,
На які я чекала.
І троянди цвіли,
І жоржини і кали...

Можна вічність отак,
Провести в самотині.
Та любов, як бальзам,
Так потрібна людині.

Сум’яття

Як словами передати
Те, що коїться в душі?
З чим це можна порівняти?
З інеєм на спориші...

Серце тягнеться до сонця
Розум місяченьку-брат.
«Не все світло, що в віконці,» -
Так в народі говорять,

Можна зрадити фізично
Та хоч сто разів підряд.
Та не зрадь психологічно,
Щоб пізніше не страждать.

Від життя візьми, що можеш,
І йому давай взамін.
Жаль, життя не перемножиш,
Не уникнеш в ньому змін.

Квіти кохання

Відлітають літа,
Немов птахи у вирій.
А душа молода,
Хоча скроні вже сиві.

Все, здається, було:
І любов, і цілунки...
Але тіло вола:
«Дай цілющого трунку!»

Губи ніжно тремтять,
Мов пелюстки троянди.
Очі щастям горять,
Ніби зір міріади.

Я в обіймах Твоїх,
Наче віск, хочу тануть.
А кохання квітки
На морозі не в’януть.

Почуття

Обійму, зацілую
І скажу, що люблю.
Я від Тебе хмелію,
Хоч вина і не п’ю.

Ох ці лагідні руки
І кохані вуста,
Мить без Тебе - це мука,
А з Тобою душа розквіта.

Хочу пестощів, ласки
І цілунків, як мед,
Хочу ніжною бути
І кохати Тебе.

Щастя земне

Я не хочу зірки із неба,
Мені треба щастя земного.
І любити безтямно не треба,
А кохання на двох одного.

Щоб з тобою ранки стрічати,
Милуватись заходом, сходом.
І плече міцне відчувати
Може, й старість зустріти згодом.

Від кохання свічею горіти,
Адже полум’я швидко згорає.
Хочу ніжно Тебе любити,
Бо любов, наче море безкрає.

Любов-диво

Я без тебе, любове,
Наче пташка без крил.
Не залиш мене, доле,
Дай наснаги і сил.

Дай життям упиватись,
Від кохання горіть.
І коханою зватись,
Дай же щиро любить.

Та життя швидкоплинне.
Витіка з кожнем днем.
А любов - диво дивне -
Не лишає мене.

Дощ

Мокрі коси дощу
Розпустила хмарина.
«Відриваюсь, лечу!..» -
Каже кожна краплина.

Вона тихо кружля
В дощовій заметілі.
І сміється земля:
«Ви ростіть, мої милі!

І дерева, й квітки,
І хліба повнотілі.
Буйні трави, плоди,
Набирайтеся сили!»

Налетів вітерець -
А в повітрі тривога:
- Що, хмаринці кінець?
- Ні. Вернуся я знову!..

Мій край

Від серця до серця музика лине.
Це рідний мій край, моя Україна.
Про тебе щаслива я пісню співаю,
Поля і про ріки, небо безкрає.

І як же можна на світі жити,
Щоб край квітучий та й не любити?
До тебе, ненько, любов навіки,
Тобі мій труд і серця відлік,

Квітуй садами, мій краю рідний,
Буяй хлібами, щоб жили гідно.
Слався народом від роду і до роду,
Живи у щасті, в злагоді й згоді!

Весна-любов

Березневим дощем
Плаче небо весняне.
А в дущі тихий щем:
Де ж ти, милий, коханий.

Вже весна принесла
Ніжний пролісок ранній.
Чую в небі «курли» -
В мене серденько в’яне.

Бо весна - це любов,
Все живе оживає.
І хвилюється кров,
Моє серце співає.

Я кохаю, люблю
І, напевно, кохана.
Кожну мить я ловлю,
І від щастя я п’яна.

Я прошу: не зникай,
Будь як лагідний вітер.
Від не згод захищай,
Бо без Тебе не жити.

Та, що співа у терні

Тебе зустріла - й хочеться співати
І жити так, щоб щастя через край.
Лиш поцілуєш -Тобі варто знати -,
Таке кохання - справжній водограй.

Яке тепло у кожнім Твоїм слові.
Воно торка в душі моїй струну.
І серце, переповнене любові,
Все ж чує тихе: «Я Тебе люблю».

Той ніжний доторк до руки,
Що наче ненароком, мимохіть.
А погляд, як вогонь, гарячий,
Що міг і одяг пристрастю спалить.

А, може, це і не любов, а просто
Проснулась жінка, пристрасна, жива.
І серденько її, неначе пташка,
Та, що у терні лише раз співа...

Мої вірші

Мої вірші, як вітер, що в небі гуляє,
Як сонця промінчик, що ніжно ласкає,
Як дощик весняний, що поїть землицю,
Водиця студена в глибокій криниці.

Мої вірші, як веселка, що сходить над краєм,
Як шалений потік, що зовуть водограєм,
Як мрії дівочі, що впину не знають,
Пісні солов’їні, що всіх окриляють.
Мої вірші...

*    *    *    *    *
Любов             Любов – ось сенс мого життя,
Ідилія                 Ідилія, кохання і робота,
Добро              Добро я людям без жалю віддам.
Ілюзія                 Ілюзія – для мене насолода.
Як вирок долі   Я вірю, що життя – це рай...

       Собі

Я хочу бути, як весна красива,
Щоб доленька завжди була щаслива.
Я хочу бути, як земля богата
На друзів, рідних і життєві свята.

Я хочу бути, як вода здорова,
Хай радує веселка кольорова.
Я хочу бути ніжна, як хмаринка,
Щоб в серці завжди жевріла жаринка.

Хай сонечко наповнить світлом душу,
Бо я дітей добра навчати мушу.
Хай вітерець легенький повіває
І від незгод мене оберігає.

Лабіринт життя

Душа заблукала в лабіринті долі,
Бродить в темряві, шукаючи тепла.
Серце прагне ніжності, любові,
В нім-криниця ласки і добра.

Хочеться припасти спраглими губами
До води студеної, нібе з джерела.
Обійняти Всесвіт обома руками,
Відшукати щастя... А його нема.

Жаль, що загубила я ключі від долі,
І вогонь кохання вже згорів дотла.
Є в життєвім морі острівець любові,
Там би оселитись я навік змогла.

Та мені відомо, що життя - не казка,
І буває рідко в ньому HEPPI END .
Я надіюсь: може, буде Божа ласка
Й подарує долі сонячний букет.

Ювілей

Не тільки в людей ювілеї бувають:
Споруди також свій вік відзначають.
Сьогодні на 30 (ще наче й не жив)
Будинок культури всіх нас запросив.

Будинок культури- не просто будівля -
Це люди, робота і наше дозвілля,
Це музика, танці, веселощі, сміх.
Тут двері відкриті гостинно для всіх.

Аматори сцени - це люди робочі,
Які і до праці й до пісні охочі.
Прийти б із роботи - лягти і поспати...
А ти йдеш у клуб, щоб людей звеселяти.

В них полум’я в серці горить не згасає.
В душі, може, камінь,- а йде і співає.
Співа не за гроші, а для насолоди,
Щоб ви відпочили, лишивши турботи.

Краса землі

На небокраї ранок забринів,
І солов’ї у лісі щебетали.
Над полем жайворонок пісеньку завів,
І десь сороки в вітах скрекотали.

Там над рікою стелиться туман,
Земля зітхає вже на повні груди.
І починається в закоханих роман...
Це лиш початок... Завтра знову буде.

Ось сонечко сяйнуло в небесах,
Поцілувало квітку і травинку.
І трактори гуркочуть на полях,
А бджілка з квітки струшує росинку.

Життя іде: ось ранок, вечір, ніч...
Природа змінює чудові шати.
Ми спішимо. Але не в тому річ...
Як можна цю красу не помічати?!

Доля

Долю собі, на жаль, не вибирають,
Вона обирає нас.
Із нею у котика-мишки не грають,
А хочуть виграти час.

Людина без долі - як пташка безкрила,
Злет - і падіння враз.
« Вона вже ніколи не буде щаслива,» -
Думала вже не раз.

« Ніколи...» Задумайсь, яке страшне слово.
Тут був - і уже нема.
Зумій веселитись і жити щасливо,
Бо доля в тебе одна.

Не знать

Голодомор... Страшне це слово,
І краще нам його не знать.
На лаві діти босі, голі...
Не просять їсти-вже мовчать,

Не знать, як мати рве волосся,
Бо нічим діток годувать,
Як за те зрізане колосся
Вже діткам батька не діждать.

Не знать, як кат (це твій сусіда)
Доноси пише уночі,
А зранку в хату твою прийде,
Все забере регочучи.

Бодай катам мого народу
Ніколи спокою не знать,
А закатованим, померлим
На небі зорями сіять.

Пристрасть

В душі – вогонь, уста палають,
І серце ніжно тріпотить,
Коли в обіймах пригортають
Ці руки. Ох, блаженства мить!

Злилися губи в поцілунку,
Цей трунок – небу благодать.
А тіло просить порятунку
У пристрасті! Про що благать.

А поцілунки нижче, нижче,
Заполонили все єство.
Душа злітає вище, вище...
Ось, мабуть, справжне божество!

І вже не подих - лиш зітхання
Раптово вирвалось з грудей.
Це насолода... Це кохання...
Мить, зупинись! Не муч людей.

Сокровенне

Твої груденята – бутони троянди,
Лиш доторкнись – розпустяться умить.
В очах зірок сіяють міріади,
Любові келих хочу пить і пить.

Ще скільки ласки, ніжності, кохання,
І ніжних слів, що на вустах бринять.
У відповідь лиш чую я зітхання.
А хочеться тебе усю ласкать.

Чому, чому зустрілися запізно?
Так долі було вигідно, мабуть,
Додому повертаємося нарізно.
Люблю, коханочко. Життя у цьому суть.

Минуле ожива

Минуле сторінки гортає,
Його не взмозі я забуть.
І моя пам’ять оживає -
Без неї і майбутньому не будь.

Я згадую: настав ХХ вік -
Криваві сутички, терор; розправи,
І віра в доброго царя,
І громодянської війни заграви.

Народ мій стогне у ярмі,
Його катує кат.
І як же боляче мені,
Що брата вбива брат.

Надія жевріє в людей:
Вже скинули царя.
Народ мій сповнений ідей:
Йде воля вже здаля.

І ось держава УНР.
Нарешті ми «свободні»!
На що надіятись тепер?
Ох бідні люди, бідні...

І знов ведеться боротьба
За волю й незалежність.
Союз - покора і пітьма,
В очах людей приреченість.

ЦК все пише директиви:
НЕП, диктатура, індустріалізація...
Які ж слова знайшли «красиві».
Та що з них?.. Гине нація.

Голодомори...Голокост...
Архіпелаг-Гулаги...
А ті прокляті Соловки,
Де гинули трудяги...

Та мій народ, як той спориш,
Що дужче його топчеш -
Росте буйніш, цвіте рясніш,
І знищити не зможеш.

І вже Україна в огні,
Що охопив весь світ.
Герої гинуть на війні,
І сотні тисяч бід.

Неволя. Смерть. Знущання.
Бій. Відступ. Катування.
Втеча. Полон. Гвалтування.
Наступ. Перемога. Вітання.

Народ усе здолав,
Убив чуму у лігві.
Не знав, що знов попав
В партійні лапи грізні.

Ти вже не український, а радянський,
І мову рідну хочуть відібрать.
А ти, як раб, мовчиш, хоч і не панський,
У тебе й душу можуть так забрать.

І ось проснувсь у славні 90-ті,
Відчув, що він - це нація, народ.
Підніме голову й у повнім зрості боротись буде
Проти всіх незгод.

Крокує незалежність по країні,
Народ у краще вірить розучивсь.
Його принижують, обдурюють і нині,
А він живе, співа, як і колись.

Вірменська катастрофа

Я побачила горе людське...
Був ранок звичайний.
Усі метушились в турботах
А небо щось сіре таке.
Краплини дощу не прозорі, а чорні.
Хто в школі навчавсь,
А хто на роботу спішив...
Все жило, ворушилось, уже вирувало.
І повірить не сила, що мить -
І цього вже не стало.
В повітрі витало тривога,
І сни неспокійні - як та засторога.
Та раптом удар - це війна!..
( Що ж іще могло буть?)
Місто рухнуло враз-клуби пилу...
І зойк не забуть...
Стогін, лемент. Земля під ногами горіла.
Не можна забуть і ту радість,
Що рідних знайшли.
Чи живих, а хоч мертвих;
Бо знатимеш, де їх могила.
А дітей, що „висіли” в повітрі,
Забути не сила.
Земля хвилями плине,
Тікає вона з-під ніг.
І тоді зрозуміли - не війна,
А це кара небесна.
Землетрус, що поглинув багато життів,
І забрав, схоронив, як у безну.
Про таке дуже важко писать,
А ще важче - побачити чи відчувать,
І нестерпно - коли ти не можеш дістать
З-під уламків живу ще людину.
А невпізнані трупи,
Що в братській могилі лежать...
Ті, хто йшов потерпілих якось рятувать,
В кого нерви стальні
Від страждання людського горіли.
Вічний спокій загиблим
І слава навіки живим, щоб ніколи -
Ніколи таке не могло повторитись.

Ветерани

Низький уклін вам, сивочолі ветерани,
Спасибі Вам за мир, що зберегли.
За синє небо, зоране вітрами,
І за поля, де кров ви пролили.

Страшну чуму ви знищили у лігві
І показали, що ми є народ.
На Курській, Сталінградській битві,
В кривавім поєдинку за Дніпро...

Ви воювали за свою державу,
За жон, дітей, сестер, батьків.
У Вас було одне-єдине право -
Життя віддать за щастя поколінь.

Квітує травень, і весна буяє.
Та з кожним роком менше Вас стає.
День Перемоги вся країна відзначає,
І пам’ять нам зачерствіть не дає.

А нагороди - ордени, медалі -
Це втрата друзів, рани, сивина...
Дай, Боже, ветеранам щастя й долі,
Щоб розквітала маками весна.

Ми – нація

Відлуння... Відгомін... Набат...
Про те, що відгуло, не забувай, мій брат!
Не говори, що все уже було,
Все, що було, травою поросло...

Нам не забуть тривожних лихоліть...
Того, про що історія мовчить.
Репресії... Війна... Голодомор...
Арешти... Допити... І - «Приговор»...

Як мову рідну прагнули забрать...
А Україну у кайдани закувать...
Хотіли знищить все і сплюндрувать...
Цього ніяк не можна забувать.

Історію свою Ти пам’ятай.
І дітям, внукам теж Ти передай:
Лиш той народ підніметься з колін,
Який говорить: «В батька гідний син!

Він честь сім’ї і роду не зганьбив,
Жив славно, все по совісті робив».
У кого донька, як той маків цвіт,
Говорить: «Україна - се мій світ!»

Я стверджую: ми-нація єдина,
Бо в нас країна рідна - Україна!
Від мами - до доньки, від батька - до сина
Живе, розквітає моя Україна!

Хочу жити

Надворі – дощ, а в серці – сльози.
В душі – пустеля вікова.
Так, ніби вдарили морози
Серед жари, серед тепла.

І сонце ніби зашарілось
Від болю, що в моїх очах,
Взяло й хмариною закрилось.
Любисток на очах зачах.

Десь зникли всі яскраві барви,
Світ сірим і буденним став.
І зовсім оголились нерви,
Смисл у життя чомусь пропав.

Та раптом - промінь, світлий, ясний,
Послало сонечко здаля.
І дощик, тихий та прекрасний...
Веселка серце звеселя...

І я прокинулась неначе
Від того болю і від сну.
А серце більше вже не плаче,
Бо я не вмерла, я – живу.

Бо я жива і хочу жити,
Радіти сонечку і дню.
Я хочу жити і любити:
Живу - значить, що люблю.

Люблю, милуюсь і дивуюсь,
Кохаю, вірю і борюсь.
Спіймати щастя намагаюсь,
Хилюсь, але ніколи не здаюсь.

Весна

Весна прийшла,
Красу подарувала
В саду весела
Пташка заспівала.

Травичка шовком
Землю вкрила.
А у людини
Виросли крила.

Душа розквітла
Й прлісок розцвів.
Весна відкрила
Стільки всяких див.

Україно моя

Україно, моя Україно,
Я для тебе живу і дишу.
Бачу ниви багаті,розлогі,
Мчусь босоніж по споришу.

Тут і сонце сія яскравіше,
Ну а небо таке голубе...
Як же можна тебе не любити,
Як же можна не славить тебе?

Там волошки у житі розквітли,
Солов’ї тихе «тьох» завели.
Там дороги у далеч побігли,
Де земля з небокраєм злились

Ніжні соняхи сонцю всміхнулись,
Вітерець враз по струнах пробіг.
І нараз все живе стрепенулось,
А туман на покоси приліг.

Ця краса чарівна, первозданна
Так вабить мене і п’янить.
Україно, моя Україно,
Я без тебе не зможу прожить.

Ідилія

Для щастя багато не треба,
Лиш частку рідного неба
Любові, щоб нас окриляла
І сили щодня додавала.

Тебе, щоб увесь до останку,
Щасливої посмішки зранку.
Надійності, сили, спокою,
Як за ка’яною стіною.

Щоб лагідне слово мужа
Пролилося бальзамом на душу
Щоб квіти не тільки у свята,
Щоб рідних і друзів багато.

І дім - як міцна твердиня,
Яку не зруйнує гординя.
Де затишок і розуміння,
Де совість не точить сумління.

Кохання до самого скону,
Не заздрить ніколи й нікому.
Щоб діти й онуки як слід
Продовжили славний наш рід.

Чоловікові

Чоловік - наче інша держава,
Де нуль обов’язків, лиш право.
Хоче п’є, а хоче гуляє,
Про сім’ю він ніяк не дбає.

Не приймає важливих рішень
Все сопе, невдоволено дише.
Діти, жінка все роблять не так,
Що не скажеш, то все невпопад.

Не підтрима в тяжку хвилину,
Не хотів мати третю дитину.
Він черствий і байдужий наче,
Ну а я у подушку плачу.

Долі іншої я виглядала
І кохання щасливого ждала.
Так не можу я жити з тобою,
Та мені вже не буть молодою.

Уже стали дорослими діти,
Нам би жити і тільки радіти.
Та, на жаль, тобі діти не в радість
Тож подумай, як стрінеш ти старість?

У родині чи в п’янім угарі,
Серед друзів чи з пляшкою в парі?
Як збираєшся далі ти жити?
Чи радіти життю, чи тліти?

Уже нам небагато лишилось,
Тож цінуй те, що ще лишилось,
Вмій радіти життю, родині,
Не розмінюйсь на пляшку нині...

Жінкам

У жінки коханої
Світяться очі.
Це можна помітити
Й темної ночі.

А жінка щаслива,
Хоч вірте, хоч ні,
Не ходить - літає
По рідній землі.

В звичайної жінки -
Проблеми, турботи.
На першому місці
У неї – робота.

А ніжне словечко
Для неї - як свято.
Від нього серденько
Працює завзято.

Кохані, любимі,
І ніжні, й вродливі,
Ви - свято очей
І пристрасть ночей.

Тобі

Поцілунок бринить на вустах,
Як роса на пелюстках троянди,
Ти приходиш до мене у снах,
Як спалахують зір міріади.

Твоє ніжне кохання п’янить,
І щораз додає мені сили.
Та благаю тебе: хоч на мить
Дай відчути, що я щаслива.

Ти до мене прийди наяву,
Обійми, пригорни до серця.
І тоді я нарешті збагну,
Що це щастя коханням зветься.

Вітер

Вітре-вітровію,
Стихни хоч на мить!
Ти украв надію,
І душа болить.

Налетів раптово,
Висушив сльозу.
На травиці знову
Випив всю росу.

Налякав пташину
У моїм саду.
Без надії згину,
Може, й пропаду.

Ти не будь суворим,
Захищай слабких.
Стань веселим, добрим
На усі віки.

Гордість

Я не змогла Тебе пробачить,
А Ти пішов і не вернувся.
Тебе не хочу навіть бачить.
А місяць в небі посміхнувсь.

Він, мабуть, все на світі знає:
І як безтямно я люблю,
Як серденько Тебе кохае,
Як погляд в натовпі ловлю.

Та гордість не дає спокою:
« Не смій. Не треба. Зупинись.»
Я незворушною ходою
Проходжу мимо, як колись.

Зневіра

Як далі жить,
коли душа мовчить,
Любов кудись полетіла?..

Життя - це мить,
і треба мить ловить.
А без кохання ти - пташа безкриле...

Як можеш ти
зламати всі мости,
Порвати нитку, що вела до щастя?..

Отак живем,
і день іде за днем.
Чи долі посміхнутися удасться?..

Совість

А совість, ніби черв’ячок,
Гризе й гризе сумління.
Не можна жити, як сурок,
Поглянь, а небо ж синє!

І сонце сходить, як раніш,
І річка так же плине.
Переступи отой рубіж,
Душа без сонця гине.

Те сонце - то любов свята,
Що як потік, як лава
Все на шляху своїм зміта.
Радій, бо ти - кохана.

Як страус, голову в пісок
Ти не ховай, не треба.
Любов підносить до зірок,
Сягає вище неба.

Коли вас двоє - не сумуй
І не впадай у відчай.
Ти так тверезо поміркуй:
Життя у нас не вічне.

Осінь

Осінь жбурляє дощами,
Сипле сніжком з-поза хмар.
З вітром у парі кружляє,
Стелить під ноги туман.

То вона ніжна й хороша,
Золотокоса, ясна.
То застеляє пороша
Села усі та міста.

Осінь з зимою воює,
Та не зупиниться час.
І вже зима владарює,
В казку веде усіх нас.

Любов – опіум

А тіло зіткане із ласки,
Із ніжності, що наче пух.
Я поведу Тебе у казку,
Щоб Ти про все – усе забув.

Від поцілунку тіло оживає,
Від доторку, як та струна бринить.
Я владу над Тобою маю,
А моя ласка вже Тебе п’янить.

Як гарно відчувать солодку муку.
Горіть, як у пекельному вогні.
Не думать про швидку розлуку:
Час прмайнув - десь ранок забринів...

Любов, як опіум, дурманить і чарує,
Ми летимо на крилах наших мрій.
Кохання задоволення дарує,
Уста шепочуть; «Ти - коханий мій».

Осінь

Осінній лист кружля в повітрі
Танок прощальний в парі з вітром.
А осінь сипле позолоту
На квіти, трави, на городи...

У небі чую я «курли»,
Коли ви вернетесь, коли?
А лист шепоче: «шу-шу-шу,»,
Тобі всю правду розкажу.

Глибінь небесна, хмари сині,
Пташки, що відлітають в вирій.
Сонячний промінь, сум осінній,
І на деревіх іній синій.

Ось перша снігова пороша.
Ох осінь, ти ж така хороша!
Тобою як не милуватись,
У тебе як не закохатись!

Чуття і розум

Розум волає:
«Не смій, не треба!»
Серце бажає
Зірку із неба.

Серденько просить:
«Хочу любові!»
А розум говорить:
«Страждань доволі!»

Чуття і розум -
Полум’я й лід.
Перш, ніж любити, -
Подумати слід.

Я випускаю
Чуття на волю.
Я випробовую
Щастя і долю.

В любов, як у вир
З головою пірну.
А розум-упир
Хай гуляє по дну.

Доки живеш -
Кохай і страждай.
Тоді лиш збагнеш:
Любов - справжній рай.

Новорічні думки

У новорічну ніч збуваються всі мрії...
Не впевнена, та маю я надію.
Що ніч чарівна і така чудова
Надію й радість подарує знову.

У келиху шампанське заіскриться
Дай, Боже, нам колись зустріться.
Хай новорічна казка дійсністю стає,
Я вдячна Богу - Ти у мене є.

Вогні бенгальські, залпи, феєрверки,
Свіча, як доля, що горить, не меркне.
Думки приємні, що не мають впливу,
Зоря щаслива, що по небу лине.

А Новий рік ступає на поріч.
Що ж він для мене врешті приберіг?
Чи сум зимовий, чи весняний рай,
Чи щастя, що хлюпоче через край.

Грішна любов

Любов прийшла негадано, неждано,
Заполонила душу і єство.
Від неї віє полином, дурманом,
Без неї, як без Бога божество.

Сім’я у тебе і «сім’я» у мене,
Та коли разом- свято для ночей.
Повинна я приховувать від себе
Свою любов, щасливий блиск очей.

Це не повинно статись, але сталось:
Любов від іскри спалахнула знов.
Прийшла тоді, коли не сподівалась,
Розхвилювала тіло, душу, кров.

Грішна любов, та цілюща в ній сила,
Натхнення дала, від сну пробудила.
Ладна грішити я знову і знов,
Бо гріх цей, я знаю, зоветься любов.

* * * * *
Одного березневого дня
Задала я собі питання:
„Як же можна жити удвох,
Коли раптом пропало кохання?”

На це відповідь важко знайти:
Може, жалість це, може, звичка.
Розійшлись в різні боки світи,
І розбіглися наші доріжки.

Вже давно у нас душі чужі,
Їм би злитись чи криком кричати.
Ми уже стоїмо на межі.
І не варто все знов починати.

Вся душа, ніби зранений птах,
Але рани ті зарубцювались.
І любов перетерпіла крах,
Від кохання уламки остались.

Так не можна. Повір, це кінець.
І пора нам поставити крапку.
Як ві сні: ми ішли під вінець...
Море квітів, любові, щастя...
Все випито до останку.

Гармонія

У цілого-дві половинки,
Два береги є у ріки.
До чоловіка Бог створив і жінку,
Гармонія щоб на віки.

Усіх по парі і до пари,
Лиш одинокі в небі хмари.
Та люди часто сіють в світі хаос,
Цьому дивуються Стожари.

Коли зникає рівновага,
Повагу знищує зневага.
А ненависть панує над любов’ю
То уповай на милість Бога.

Бог дав, Бог взяв - не нам судити,
Та без гармонії не жити.
Щоб на землі баланс той відновити
Треба красу й добро творити.

Підкова

На щастя ти підкову дарував,
А лагідні слова ти забував.
Іржа, на жаль, підкову вкрила,
Любов з роками геть зотліла.

На попелі кохання умирає,
І почуття довіри десь зникає.
В душі чомусь панує пустота
І ти не той, і я уже не та.

Розбиту чашку нам не склеїть знову,
Як і підкову не знайти нову.
І час летить, але життя - чудове,
Коли живеш не в сні, а наяву.

Життя течія

Летить, спішить, кудись іде життя,
Неначе птах, що поспіша у вирій.
І ніби вчора - ти іще дитя,
А вже сьогодні волосинки сиві.

Спішити жить - це істина стара,
І нам її доводити не треба.
І долю з нас ніхто не вибира,
Вона дана, як зіронька, із неба.

І діточки ростуть, як із води,
І час летить - його не зупинити.
Та я частіш вдивляюся туди,
Де сонечко заходить, щоб спочити.

Підхопить і несе нестримна течія,
На берег кине, пронесе камінням.
В життя людського магія своя,
Що передасться новим поколінням.

А роки...

Свіжий запах м’яти,
Терпкість полину
Вітер вніс у хату,
Нагадав весну.

Як колись бувало,
Ще в сімнадцять літ,
Голову дурманив
Матіоли цвіт.

П’янкий запах липи
І акацій цвіт
Треба щоб згадали.
І на схилі літ.

Бо любов і запах,
Зорі і весна -
Це для нас неначе
Казка осяйна.

Нагадає знову:
Молодість була.
Та чому ж так швидко
Канула вона?

Ще недолюбили.
Наче й не жили.
А роки у вирій
Журавлі несли.

Для Тебе

Хочу бути легким вітерцем,
Щоб від спеки Тебе захищати.
Хочу бути весняним дощем
Щоб змогла Твою спрагу втоляти.

Хочу сонячним променем буть,
Щоб Тебе зігрівать в заметілі.
Щоб не міг Ти мене забуть,
Я - веселка на небосхилі.

Синочкові

За роком рік шалено проліта,
Але душі не хочеться старіти.
Вона як колись, нестримна, молода,
Хоча у тебе вже дорослі діти.

Молодший син з гніздечка виліта
В широкий світ, у ті мрійливі далі.
Нехай же його юність золота
Мина у щасті і не зна печалі.

Синочку любий, будь здоровий Ти,
Хай Бог завжди Тебе оберігає.
Моя молитва - захищає від біди,
А доля вірних друзів посилає.

Краса землі

З народного напившись джерела,
Моя душа, як пісня, ожива.
Летить вона нестримно понад краєм,
Окрилена цим простором безкраїм.

Які лани, степи, озера, ріки,
А трави, а луги - простору стільки!
Роса перлиста, як кришталь, на квітах,
Спів соловейка на зелених вітах.

Усе моє, все рідне і знайоме,
Усе, таке далеке й невідоме.
Як можна не любити цю красу,
Не помічати, як комашка п’є росу?..

Малі й великі в світі є дива,
Та пам’ятайте: Україна в нас одна.
Любіть її у щасті й журбі,
Вертайтесь, як весною журавлі.

Послання

Коли ростеш ти бур’яном,
Приносиш всім лише страждання,
Задумайся і прорости зелом,
Щоб люди милувалися зрання.

І де б не був, і що б ти не робив,
Які б не випали тобі випробування.
Бажаю, щоб по совісті чинив,
Щоб у житті не знав розчарування.

Колись уже, на схилі літ,
Оглянувши минуле й пережите,
Сказав: який чудовий світ!
Хотів би так я заново прожити.

Зустріч друзів

Лиш недавно звучав
Для нас дзвоник шкільний.
Та позаду давно
Вже наш бал випускний.

В рідний край з того дня
Принесли журавлі
25-ту весну
На своєму крилі.

Сивина у косах
І постава не та.
Та лишилась душа
В нас така ж молода.

Що п’ять років мина
Й спішимо ми у клас
До своїх вчителів,
Де дитинство жде нас.

Щоб поринуть в минуле,
Далеке й близьке.
Пригодать все забуте
Та рідне таке.

Поділитися тим,
Що в житті досягнув.
Як ти жив, що робив,
Друзів чи не забув?

Жаль, що декого з нас
Вже немає в живих.
Та хоч як летить час,
Пам’ятаєм про них.
(хвилина мовчання)

Наша класна сім’я
Усе більша стає.
Діти радують нас,
Та й онуки вже є.

За усе, що в нас є,
Ми завдячуєм Вам,
Рідним, Мудрим, Хорошим,
Дорогим вчителям.

Хай Вам сонце ясне
Зігріває серця,
І здоров’я міцне,
І любов без кінця.