>
Григорій Панасович ЗОБЕНЬКО

    Народився 22 грудня 1922 року в селі Вереміївка. В 11 років залишився сиротою - батьки померли під час голодомору 33-34 років.
    Виховувався в патронаті колгоспу імені Воровського. Навчався в Миклашівській початковій, а потім у Вереміївській середній школі. Закінчивши 8 класів, поступив у Черкаський технікум механізації. Після двох років навчання був призваний в ряди Червоної Армії.
    На фронті з перших днів війни, пройшов всі страшні дороги відступу, аж піж Сталінград. Стояв на захисту твердині на Волзі, був поранений, а після госпіталя воював на Донському фронті. І знову поранення і госпіталь. Останні бої ветерана були на Курській дузі, де був поранений третій раз. Внаслідок чого повернувся додому без ноги.
    Ратний подвиг героя увінчаний багатьма нагородами. Серед них орден Вітчизняної війни І ступеня, орден  Слави і десять медалей.
    В тяжкі післявоєнні роки працював в рідному колгоспі. З 1952 по 1953 рік навчався в Харькові в сільськогосподарській школі для інвалідів. Після її закінчення працював агрономом.
    В період будівництва Кременчуцької ГЕС і переселення сіл із чаші дна Кременчуцького моря у 1959 році переселився в Решетилівку Полтавської області, збудував власний будинок по вулиці 1 Травня під номером 36. Працював агрономом-огородником в місцевому колгоспі.  Вірші почав писати ще в шкільні роки.
О.С. Бондар "Поезія Вереміївки"    


ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ
Шарому Олександру Савичу,
який колись розповів мені
цю історію.

   З минулого

Це давним-давно творилось
В нашій рідній стороні.
Як ще воля гарцювала
На скаженому коні.

Як поранений у битві
У степу вмирав козак,
А до нього підкрадався
Величезний вовкулак.

В ті часи в селі веселім,
Що на березі Дніпра,
У старій-старій оселі
Удовиченька жила.

А у неї була донька,
Ніби кров із молоком,
Така гарна, що вже й годі,
Хлопці заздрили селом.

Син пішов іще зимою
На татарів у похід,
Та ще жив із удовою
Її свекор – старий дід.

Це було якраз на паску:
У село, десь через яр,
Із степів загін прокрався
Голомозих яничар.

Ну й мотнулися по хатах,
Хто скоріше по ясир,
Хто – корову, хто – коняку
Кожен хлочини творив.

Забігає у ту хату,
Де вдовиченька мжила,
Один турок, ой булькатий,
Ніс крючком, як у орла.

Мати поралась з горшками
Коло печі, як годиться,
Щоб поспіти з крашанками
І пасками посвятиться.

А дочка якраз вдягалась,
Глянув турок і завмер –
Красота ж яка дісталась
У полон йому тепер.

Задививсь, аж очі рогом
В нього вилізли наверх.
Раптом він махніу рукою
І як вистрілив: Гарем!

Мати сплеснула руками,
Як крильми підбита птиця.
Серце стиснулось, як камінь,
Кров ударила в обличчя.

Ніби щось її штовхнуло,
Зозла кинула горшком
Прямо в очі тому турку
Із гарячим кип'ятком.

Закричав щосили зайда,
Впавши тут же за порогом,
А вдова ще як ударить
По шияці макогоном.

І затихла вся тривога,
Тільки пара парувала.
Кволе тіло край порога
Богу душу віддавало.

Остовпіли мати й донька,
Схаменувся першим дід,
Він швиденько зліз із полу,
Щоб сховать кривавий слід.

Незабаром у гноєві
Труп зарили, замели,
І паски всею сім'єю
На посвяту понесли.

Жінка-воїн як назло
Невідомою осталась.
А село, де це було
Вереміївкою звалось.

Я люблю своє село,
Добрі люди там живуть.
Те минулось, що було,
І ніколи не вернуть.

Решетилівка
3 січня 1980 року

     Коло моря

Біжать-біжать бургуни-хвилі
І б'ють з розгону в береги,
Немов змагаються у силі
Духи розгнівані й боги.

Бо ніде діти їм ту силу
Велику, грізну і страшну.
Що накопичилась в глибинах
І пробудилася від сну.

А у двобої і відчаї
Погасять свій порив і лють.
І тут на березі піщанім
Вони помирятьься й помруть.

Та хвиля знову набігає
Шумить і піниться, кипить.
І чайка плаче, пролітає
Бо їй нема да відпочить.

А я стою, дивлюсь на хвилі,
Таке мізерне та мале.
Так буде вічно, як і нині,
Та вже не буде тут мене.


Народи, які втратили пам'ять,
Втрачають і життя.     
   Ода пам'яті

Тобі, о, пам'ять, посвящаю
Щонайсвітліші почуття.
Перед тобою преклоняюсь
І осуждаю забуття.

Без пам'яті сліпа людина,
Подібна хмарам в синім небі.
Куди не впхне її година,
То їй здається, що так треба.

А той, хто пам'яті не має,
Свою Вітчизну не назве.
Той рідну матір забуває,
Навіть ціни не зна себе.

Той, хто минулого не знає
Не переможе у двобої.
Той і майбутнього не знає,
Бо він лиш раб стихії злої.

Не дано нам того жаліти,
Про що ніколи ми не знаєм.
Лиш тоді нам пахнуть квіти,
Коли букет в руках тримаєм.

Життя не вмре безслідно й марно,
А час нікому не прощає,
А судить тих усіх безжально
У кого пам'яті не має.

О боже наш, уваж молінням
І пам'ять дай, прошу тебе,
І освіти її промінням,
Щоб упізнали ми тебе.


Із ста воїнів 1922-25 років народження,
що були в діючій армії, додому
повернулося тільки три.     

     Хлоп'ята

На поклик Вітчизни святої,
За серця велінням свого
В похід лаштувалися вої,
А їм вісімнадцять було.

Вони ще кохати не вміли,
Та гордими з себе вдавали,
А сльози, що в горлі стреміли,
Від матерів ховали.

Із Отчого дому з піснями
Рушали на ратну дорогу,
І плакали гірко їх мами,
І навіть молилися богу.

На фронті хлоп'ята мужали,
Ненависно ворога били.
Та густо позаду лежали
Маленькі солдатські могили.

Як мало в живих вас осталось
Ровесники мої любі,
Бо дуже ретельно старались
Провести жорстокі бої.

З тих пір утекло вже багато
З Дніпра в синє море води.
Вже виросли їхні хлоп'ята,
Та зникли з могилок сліди.

І хоч їх немає між нами,
Та в пам'яті вічно живі -
Стоять у граніті і сталі
У кожному місті й селі.

 Пісня про Вереміївку

Де веселки повисли над морем,
І шумлять пшеницями поля
Там село і високі тополі,
Вереміївська рідна земля.

Ще із синіх віків і донині
У селі добрі люди живуть.
Коли трапиться горе людині
Руку дружби завжди подадуть

В кожній хата достаток і радість
І дзвінкі голоси дітвори.
І ніхто не згадає про старість,
Бо старіти немає коли.

Всі до праці меткі і охочі,
Всі уміють співати пісень.
Приїзджайте у гості хто хоче,
Вас зустрінуть, як мати дітей.
Вічний поклик матерів

Не спится матері всю ніч
Старій, немічній, одинокій,
Неначе декілька сторіч
Як загубила вона спокій.

Його забрали із собою
Її Петро, її сини,
Що полягли у полі бою
У лютім вихорі війни.

Буває мати серед ночі,
Як вітер стукне у вікно,
Від несподіванки підскоче,
Бо стукав так колись Петро.

Та ще здається їй так само
У двері стукали сини.
Ось зайдуть в хату, скажуть: „Мамо,
А ми вернулися – прийми.”

А мати встане, витре сльози,
Відчинить двері крадькома.
Аж тіло їй тоді морозить:
– Це – ви, синочки? Ні – нема...

Вертає в хату, погляд кине
На карточки під рушником,
До неї звідти так любимі
Синочки дивляться з Петром.

Ото Василько – старший в неї,
А то Ванько – сімнадцять літ.
Стала схилятися на двері,
Зів'яло все, як маків цвіт.

І знову згадки оживають,
Бентежить спокій її знов.
Так сорок років вже минають,
Як захолола в серці кров.

Вклонімось низько нашим мамам,
Бо вміють в серці берегти
Святу любов і добру шану,
І все життя їх пронести.


   Рідній стороні

Над Дніпро опустили тумани
Білосніжну поділ-пелену.
Через тебе, Славутичу, рано
Полюбив я свою сторону.

Я люблю і не хочу другої
Тебе б бачити, земле моя.
Бо традиції гідні любові,
У полоні у їх живу Я.

І любов пронесу, як святиню
Через все своє скромне життя.
І любити тоді лиш покину,
Як зупиниться серце в грудях.

І тепер, коли я вже сивію,
Я із радістю згадую дні
Коли в мене родилися мрії
Все віддати, мій краю, тобі.

Ти пробач мені, рідний мій краю
Що я більше зробити не зміг.
Хай синівська любов, що я маю,
Буде кращим дарунком тобі.