Мистецька Вереміївка

А сержант живий ...     Як керівник загону слідопитів, торік я мав можливість проводити пошукову роботу в Центральному архіві Міністерства оборони СРСР (м. Подольськ Московської області). Виписував дані про солдатів і офіцерів, які загинули в роки Великої Вітчизняної війни і були поховані на Полтавщині.
   У фондах ЦАМО (опис 18002, справа 2-717, аркуш 141) в «Іменному списку втрат 132-ої Бахмацької двічі Червонопрапорної ордена Суворова стрілецької дивізії, 712-й стрілецький полк» зазначено, що молодший сержант, командир відділення Однороманенко Андрій Федосійович, 1924 року народження, уродженець села Вереміївка Градизького району, призваний Градизьким РВК 28.01.1944 року, був убитий 18.07.1944 року і похований в саду на східній околиці села Паридуби Мацівського району Волинської області; його батько – Феодосій Володимирович.
   Зараз, коли готується до видання Всесоюзна Книга пам’яті, потрібно, щоб всі факти були перевірені й достовірні. А тому я звернувся у виконком Вереміївської сільської Ради з проханням повідомити рідним молодшого сержанта Однороманенка (якщо похоронка в них не збереглася) місце захоронения воїна. Як же був здивований, коли відловідь надіслав сам Однороманенко!
   Ось що він написав: „Відповідає Олександр Феодосійович Однороманенко, який брав участь в операції під кодовою назвою «Багратіон» в складі 132-ої стрілецької Бахмацької Червонопрапорної ордена Суворова дивізії (так вона тоді називалася), 712 стрілецький полк, кулеметна рота, командиром кулеметного відділення. Військове звання – молодший сержант. Мій батько – Феодосій Володимирович. Як і бачите, все сходиться, крім імені Андрій. Це розходження можна пояснити так: ім'я «Александр» писалося скорочено «Ал-др», що можна прочитати як «Андрій».
   Сходиться і місцевість, де брав участь в боях. Це на північний захід від міста Ковеля. Села я не знав, де був важко поранений 18 липня 1944 року: «наскрізне поранення шиї з пошкодженням сонної артерії, четвертого хребця і сімох нервів з правого боку».
   Я не буду описувати, як проходив прорив німецької оборони вранці 18 липня 1944 року. Ми займали села, де не було жодної цілої будівлі. Я був поранений години через чотири після прориву оборони, коли ми пройшли вже кілометрів 3-4, випадковим снарядом із самохідки «фердинанд», що прикривала відступ німців. Лежав без пам'яті і був підібраний не нашою частиною годин через 8-10 після поранення. Першу допомогу мені надала медсестра, коли мене привезли в якесь село і поклали в хаті на лаву...
   Так що я, як бачите, слава богу, живий, хоч вважаюсь убитим під ім'ям Андрій. Мабуть, тому після війни мене не було нагороджено медаллю «За перемогу над Німеччиною» або якоюсь іншою нагородою за цю операцію”.

О. МАТВІЄЦЬ с. Пироги Глобинського району Полтавскої області.
Газета „Радянська Волинь”, 28 квітня 1990 року.

Тридцять другий - тридцять третій
(у 65-ліття Українського голокосту)

Я бачив усе те своїми очима,
Як гинули люди під тином в селі.
Як вижив тоді, малолітній хлопчина,
А ті, хто загинув, - зітліли в землі.

...Так звично і стрімко весна наставала.
Землі дарувала гаряче тепло.
Пташки щебетали, зозуля кувала,
Усе зеленіло і рясно цвіло.

Самі лише люди тоді не раділи
Ні пахощам цвіту, ні сонцю весни,
Ні співу дзвінкому пташок легкокрилих -
У розквіту час горювали вони.

Село мов замерло - ні голосу пісні
Як вечір настане не чути ніде.
Одні лише вісті - скорботні, зловісні,
Що голод нещадний по селах іде.

В оселях людей не було ні зернини -
Усе підмели "активісти"* дотла:
Не шкода було ні старих ні дитини,
Так, ніби жили вони тільки для зла.

Ходили ватагами, печі валили,
На сніг викидали старих і малих,
І вікна трощили, і двері ламали
Забувши про Бога, про совість і гріх!

Про те, що було, навіть важко згадати:
Вмирали десятками кожного дня.
І сил не було, щоб як слід поховати,
Відбути обряди хоча б навмання.

Ні трун на мерців, ні хрестів на могили,
А клали по кілька у яму одну,
І рідні над ними тоді не тужили -
Спішили хоч яму скоріш загорнуть.

Лиш мовчки втирали сльозинки солоні:
Вціліти б живим, а мерцям всеодно.
І десь гуркотіли швидкі ешелони -
Везли за кордон українське зерно...

О, рік тридцять другий,
страшний тридцять третій!
Ваш чорний політ не забудеться нам.
З тодішніх смертей проростало безсмертя
Й одвічне тавро окупантам - катам.

* * * * * * під висловом "активісти" треба розуміти комуністи, комуністичний актив.

Чекання

Вже гармати давно відгриміли
Над простором широких ланів
Матері вже давно посивіли,
Не дождавшись з походу синів.

Довго-довго ЙОГО виглядала,
Хоч надії уже не було.
І звідкіль виглядати – не знала,
Та виходила в степ, за село.

І вдивлялись засмучені очі
Десь за обрій, ген-ген в далину.
Так стояла до самої ночі,
Як тоді, коли йшов на війну.

Може впав він на березі Волги,
Як палав Сталінград у вогні?
Як пройшов він дороги ті довгі,
Чи дійшов до Берліна, чи ні?

А, можливо, судилося стати
Сірим попелом на чужині,
Чи померти в застінках гестапо?
Тільки стіни не скажуть, ні.

Вже давно відгриміли гармати,
Обеліски зметнулись у синь,
Та до смерті чекатиме мати,
Що додому повернеться син.

Хоч ніколи того їй не взнати,
Як героем загинув в бою,
І заснув Невідомим солдатом,
Захисти в ди Вітчизну свою.

Мрії

Шуміли у полі високі тополі,
Хилилося сонце надвечір за гай.
В житті зустрічаються різнії долі,
В житті є початок у всього і край.

Що доля юнача, як вихор стокрилий,
Він рветься до сонця у синю блакить.
А доля дівоча, як пух тополиний -
Не знає коли і куди полетить.

Летіла б за хмари шукать собі пари,
Та серце спиняє, земля не пуска,
Летіла б за море, за синії гори,
Та тільки не знає, хто там приласка.

У кожного доля, як мати, єдина -
Її не продати, її не купить -
Життя ніби пісня, що лине невпинно,
Не можна його й на мить зупинить.

Ніхто не хотів умирати

Ніхто на хотів умирати
В соїй чи чужій стороні,
Щоб навіть дружина чи мати
Не знали, де впав на війні.

Ніхто на хотів умирати -
Дається життя тільки раз.
Та в бій піднімались солдати:
Такий Батьківщини наказ.

Ніхто на хотів умирати
В квітучі літа молоді,
Та знову підводились раті,
Щоб шлях заступити орді.

Спинити ворожу навалу,
Дороги пройшли бойові.
Ми знаєм: вони - не вмирали
Бо в пам'яті нашій живі.

Для них не кінчилась війна

Прийшли вони у пам'яті до наших днів
І підвелись у Обелісках Слави.
Вітчизно-мати, скільки їх, твоїх синів,
Обороняючи тебе в бою упали!

А матері ще їх чекають і тепер,
В душі ще маючи якусь надію,
Й поки вони самі не заніміють,
Гадатимуть, що син не вмер.

Для них не кінчилась війна,
Не заживає в серці рана.
Не дочекалася вона
Свого Альоші, чи Івана.

Вже скільки раз до нас приходила весна,
Раділо їй усе – усе на світі.
Тільки вдова сама чомусь була сумна.
Вже розійшлись від неї її діти,

Яких вона колись у школу відвела,
Сама доглянула і вивела у люди.
Та дня того ніколи не забуде,
Як похоронну в руки узяла.

Ні, їй не кінчилась війна,
Не заживає в серці рана,
Не дочекалася вона
Того, кому була кохана.

Ніби вода тече, так роки йдуть і йдуть.
Похорошіли вже міста і села,
Та днів тих грізних нам ніколи не забуть
І тих, які лежать давно в могилах.

Над ними хай завжди шумлять
Вітри безжурні і стрункі берези.
І тих, в яких скриплять протези,
Не треба також забувать.

Для них не кінчилась війна,
Болять і ниють старі рани,
Їм не забудеться вона,
Доки на світі їх не стане.

Коли йде боротьба за життя

Я не знаю із чого почати,
І які підібрати слова,
Щоб та клятва свята Гіпократа
В кожнім серці горіла жива.

Вам Вітчизна вручила багато –
Охорону здоров’я людей.
Ви не в силі про це забувати,
Кожному мить, і годину, і день.

Ваша праця немає об’єму,
В ній вирує незламність буття,
Забувається все недаремно,
Коли йде боротьба за життя.

Щиро будем ваш труд шанувати,
Що вливається в звичний потік.
Хіба можна із чим порівнняти
Бородьбу за продовжений вік?

Прощання з школою

Останній дзвінок на останній урок,
А в серце закралась – тривога –
Куди похилитись, куди зробить крок,
Куди поведуть нас дороги?

Не лаврами вкриті дороги життя,
А часто бувають тернисті –
Ступив не туди і нема вороття,
А доля бува наровиста...

Прощай же дитинство, навіки прощай –
Не вернешся більше ніколи.
Прослались дороги в незнаний ще край
Від класу, від рідної школи.

Прощай, наша вчителько перша, прощай
Спасибі за серце, за ласку.
За пустощі наші ти нам вибачай –
Життя ми взяли твого частку.

Наставникам нашим, усім вчителям,
Велика подяка і шана.
Вони нам відкрили дорогу до знань
Наук безрозмірного лану.

Прощай, рідна школо, і парта, і клас.
Усе, що круг тебе навколо.
За те, що зріднила за роки ці нас,
Чого не забудем ніколи.

Шевченків край

Шевченків край красою оповитий
Кругом степи, як небо, голубі,
Завзяті люди - мудрі, працьовиті,
Будівники майбутнього собі.

Вже там, де пас малий Тарас ягнята
Де смерть по селах сіяла чума,
Тепер стоять просторі, світлі хати,
Нема панів і бідних вже нема.

Димлять у небо велетні-заводи
І мчать у світлу далеч поїзди.
І потяглись під синім небозводом
Мов струни кобзи, срібні проводи.

А в поле вийдеш - серцем молодієш:
Шепоче вітер пісню про весну,
До обрію пшениця зеленіє,
Як море розлилася в далину.

Коли було, щоб так родила нива?
Такі рясні, дорідні врожаї?
Коли було, щоб так навік зріднила
Велика дружба нас в одній сім'ї?

В сім'ї великій, вольній, новій,
Якій сьогодні заздрить цілий світ,
Іде життям, звучить на братніх мовах
Шевченка слово - гордий "Заповіт"

Проснись, УКРАЇНО!

Проснись, Україно, зведися на ноги,
Розпрям свої плечі, минуле згадай
Тяжкі і тривожні пройшла ти дороги,
Хоч доля послала не землю, а рай...

Чиї тільки ноги тебе не топтали:
Монголи, татари і турки були,
І німці та ляхи тебе роздирали,
А "старші брати" у старці завели.

Тебе, як корову віками доїли,
Від крові Дніпро скільки раз червонів!
Сибірські простори тілами вгноїли,
Твоїх незабутніх, найкращих синів.

Чи можна забути той рік тридцять третій,
Як гинули люди під тином в селі?
Вусаті вожді усміхались з портретів,
Казали: „Ви – щастя свого ковалі”.

Моя Батьківщино, гірка твоя доля,
Та вірим: надходить щаслива пора!
Нехай же тепер усміхається воля
І щастя квітує обабіч Дніпра.

Проснись, Україно! Остання надія -
Народ своє слово відверто сказав!
Нехай твоя доля тепер молодіє
У вільній сім’ї незалежних держав.

Сестрі милосердя

Як склалася доля твоя, я не знаю,
Та тільки бажав би тобі я добра,
Бо очі твої я тепер пам’ятаю,
Моя рятівнице, медична сестра.

Я кров’ю стікав у солдатській шинелі,
Здавалось надій на життя не було,
У білім халаті в селянській оселі
З’явилася ти – і мов сонце зійшло.

– Голубчик, – мені твої губи шептали, –
Усе буде добре, ти тільки засни...
Сама ж відпочинку ти майже не мала,
Усі оті роки-чотири весни.

Спасибі ж тобі за твій труд благородний,
За долю твою, як і в нас, нелегку,
За труд, що улився у подвиг народний,
Як тихий струмок у велику ріку.

Спіть спокійно, солдати

Заснули навічно солдати -
Хай пухом вам буде земля.
Давно вже зістарілась мати,
Чекаючи сина здаля.

В бою захищали уміло
Вітчизну свою дорогу.
В бою ваше тіло зітліло,
Та ми перед вами в боргу.

За лагідне небо над нами,
За мир на землі для людей,
За пісню дзвінку над полями,
За посмішки наших дітей.

Тож спіть ви спокійно, герої,
Над вами не в'януть вінки,
Ви слави достойні такої,
Щоб вас не забули віки.

     Стоять обеліски

Куди не поглянеш —
                ліси, переліски,
Широкі і світлі
                простори Русі.
Стоять обеліски,
                стоять обеліски
В скорботнім мовчанні,
                величній красі.
В них відблиск суворий
                далекого бою,
Стрімкої атаки
                нестримний порив.
Тут квіти лягають,
                обмиті сльозою
Удів посивілих,
                старих матерів.
Це — пам'ять народу
                про подвиг солдатів,
Які захистили
                Вітчизну свою,
І в рідній землі
                залишились лежати,
Віддавши життя
                у жорстокім бою.
Забути про них
                ми не маємо права,
Бо світ врятували
                вони від біди.
Їх подвиги вічні,
                як зорі яскраві,
Над нашими долями
                сяють завжди.

   За що умирали солдати

Гриміла війна від Карпат
                до Кавказу,
Димилася села, горіли
                міста.
Фашизм розпускав свою
                люту заразу
Прикриту орлами у
                чорних хрестах.
Стогнала Європа під
                чоботом ката,
Хрестаті потвори до Волги
                повзли.
І стали на захист
                Вітчизни солдати-
Не всі повернулись-
                у землю лягли.
Були їхні думи не тільки
                про себе,
А більше- про радісну
                долю синів,
Про сонце над нами, про
                лагідне небо
Про щастя і смуток
                старих матерів.
За що у бою помирали
                солдати
Вростали у вічність ішли
                в небуття?
Про це найкоротше
                потрібно сказати
Вони помирали заради
                життя.

     Ровесники

Ми всі пам'ятаєм,
                як грім канонади
Розколював тишу
                із тисяч гармат,
Жорстокі бої біля стін
                Сталінграда,
Де Волга — позаду,
                й ні кроку назад…
Ми часто в степу на
                снігу замерзали.
Ми знали і холод,
                і голод, і біль.
Усіх матері чи дружини
                чекали —
Далеко не всіх
                дочекались звідтіль.
Не вдасться нікому
                того полічити,
Що виніс на фронті
                в окопах солдат.
Усім їм хотілось
                у щасті пожити,
Та тільки не всі
                повернулись назад,
А тим, хто вцілів, —
                шли їм, доле, здоров'я,
Не так вже багато
                лишилося жить...
Про тих, хто поліг,
                пригадаймо з любов'ю
Їх пам'яттю треба
                завжди дорожить!

Руки жіночі

Руки жіночі, ой скільки в вас сили!
Що у житті вам наснагу дає?
Що є у світі, щоб ви не робили,
В праці знаходячи щастя своє.

Вам підкоряється простір космічний,
Морок, пустеля, безмежні сніги.
Вас не лякає і холод арктичний,
І буреломи глухої тайги.

Матері руки, що стануть дитині
Дороговказом завжди у житті.
Ви незрівнянні, священні,єдині...
Тод не даремно вас звуть "золоті".

З новим щастям!

З Новим роком, моя Україно,
З новим щастям! Під звуки пісень
Ти стрічаєш, моя дорога Батьківщина,
Цей прекрасний і радісний день.

Будь щасливою в Новому році,
Розквітай ніби сад по весні,
Хай дорогу в майбутнє на кожному кроці
Нам освітлюють зорі ясні.

Щоб поля колосились хлібами,
Серце радість наповнила вщерть
Нас навіки в єдину сім’ю об’єднали
Воля партії, Молот і Серп.

Ми тепер мов розрізуєм стрічку
І готові на подвиг в труді
Ми вступаєм в нову осяйну п’ятирічку
Наче в сонячний дім молоді.

З Новим роком, моя Україно,
З новим щастям! Під звуки пісень
Зустрічай же, моя орога Батьківщино,
Цей прекрасний і радісний день.

Пам'ятаю

І тепер пам’ятаю я роки минулі,
Коли мене батько до школи привів.
Як вчитель заходив на перші уроки,
І я ще читати й писати не вмів.

Усе нам’ятаю: і школу у хаті,
Яка була схована в заростях верб,
Нестрижені хлопці сиділи патлаті,
Виводили двійку у зошит, як серп.

Які були довгі ті перші уроки,
Вони мені сняться у сні і тепер,
Так, ніби я чую учителя кроки,
Який кілька років тому, як помер.

А я вже пройшов і війну й повоєнні,
Як паморозь вкрила виски сивина,
Та й досі лишається в пам’яті в мене
Та жаль, до дитинство так скоро мина.

Немов це учора було – на перерві.
Збирались дівчата на парти в гурток,
Підрізані коси, без хусток, химерно
ПричесанІ так, ніби сіна стіжок.

І пісня лунала тоді в нашім класі,
Яку я послухати й зараз би рад,
Так що ж, ми безсилі у віці, і часі –
Його не вернути ніколи назад.

А ті, хто співав, уже є в домовині –
… „вдали за рекой засверкали огни..”
Ця пісня для мене свята і понині,
Її не забути ніколи мені.

До осені

За що називають тебе золотою,
Коли в твоїм серці немає тепла?
Тебе не зрівняти із літом, з весною -
Ти часто буваєш підступна і зла.

Свої квіти-листочки жовтаво-багряні,
Зриваєш вітрами з дерев без жалю.
Твої сльози холодні, в осіннім тумані
Ховаєш ти тугу безмірну свою.

І крик журавлиний з тобою прилинув,
І знову відлинув у синю блакить,
Лишилися роси, дощі твої косі,
Та вітер у полі, за літом тужить.

А всеж називали тебе золотою
Діди наші, прадіди - з давніх давен,
Це може за те, що мов пахне весною
Крізь сніг і морози похмурий твій день.

А може за те, що натружені руки
Дістануть спочинок, поблідне загар.
І ти, як завжди, за працю і муки
Даруєш їм щедро безцінний свій дар.

ВЕСНА

Прийшла весна,
Буяє май
Букетом перших квітів.
Ясна блакить,
Прозора даль
I сонце ясно світить.
Пташок пісні
Все голосніш
Дзвенять, як струни всюди,
Немов привіти
Шлють весні,
Бажають щастя людям.

Лелеки

Гуляла сувора зима в сорок другім,
Жбурляючи снігом, гула заметіль.
Країну стискали невдачі і туга,
Солдати забули про теплу постіль.

Ой, де ж ви, лелеки
У краю тім далекім?
Тут мати синочка свого виглядала.
Весна недалеко,

Верніться, лелеки,
До нашої хати спішіть до гнізда.
Та сонце пригріло і ріки заграли,
Звільнившись від снігу, лісок зеленів,

І армія наша, спинивши навалу
Тоді, в сорок третім, громила катів.
Вертайтесь, лелеки,
Крізь всі небезпеки –

До матері звістку хорошу несіть.
Хоч далі далекі
Долати нелегко
Усе ж ви додому дорогу знайдіть.

...Нестримно буяє весна в сорок п'ятім,
Піднесені марші дзвенять звідусіль.
І День Перемоги був більшим,
ніж свято,
Бо в серці злилися і радість, і біль.

З чужинської спеки
Вернулись лелеки,
Їх радісний клекіт усім сповістив:
По битвах нещадних

Ще бути нащадкам
Солдатів, які не вернули з фронтів.

     Слава армії

Народжена в битві,
                Зміцніла в поході
Ти-гордість Вітчизни
                І миру оплот.
Для ворога – меч ти,
                А щит-для свободи,
За подвиги славить тебе
                Наш народ.
Всі недруги наші від
                тебе тремтіли,
Тікали від тебе
                „Антанти” хорти,
Денікін, Юденич,
                Колчак і Корнілов
Лишали міста,
                Неприступні форти.
Ти стіни рейстагу
                Вогнем розписала,
Проткнула багнетом
                Невдалий „бліцкріг”.
Ти вирок суровий
                фашизму сказала
І свастику чорну
                поклала до ніг.
Ти гордість народу,
                надія і слава,
Надійна опора
                республік-сестер.
Міцніє і квітне
                Радянська держава
Під прапором Жовтня
                Союз РСР.

    У серцях - назавжди

У серцях - назавжди
Невгамовний дзвінок
Сповістить про урок —
І затихне усе біля школи...

В кожнім серці бринить
Світла й радісна мить,
Що її незабути ніколи.
Через класний поріг
Шлях знайомий проліг.

Увійди-но і спробуй злічити,
Скільки знань, скільки справ
Дітворі дарував
Вмілий, щирий
І добрий учитель!

Проминають літа
І пора золота
У минуле відходить помалу.

Та в серцях назавжди
Збережуться сліди,
Що колись вчителі вкарбували.

Відміряючи крок,
За штурвал, за станок
Несемо не лише атестати.

А й повагу до тих,
Хто колись допоміг
Нам людьми,
громадянами стати.

Обіцянка

Чув не раз, як із трибуни
У селі керівники
"Проривали" і "пололи"
Кукурудзу й буряки.

Називали: "Качаниста",
"Славні корені". І всяк
Обіцяли: більш, як триста
Цей рік дасть у нас буряк.

Потім все це забували,
Як надходила весна,
Буряки вже "постікали",
Кукурудза - в бур'янах.

А вже осінь як настала -
Час збирання врожаю,
Аж тоді вони згадали
Про обіцянку свою.

Та було вже дуже пізно,
Не поможе їм ніхто.
Буряки дали не триста,
А лише центнерів сто.

Отже, треба пам'ятати:
Час настав - то не зівай,
Бо солодкими словами
Не піднімеш урожай.

Мода і врода

Залітають, наче стріли,
Гриць і Соня в хату.
Кажуть:
- Лева ми зустріли,
Рудий та патлатий.

Такий страшний,
Як у книжці,
Що в нас на полиці,
Ще й Левиця біля нього
В червоній спідниці...

- Не хвилюйтесь, - каже тато, -
Є усяка врода.
І верблюдом можна стати,
Як підкаже мода!

Заява до бога

Написали молодиці
Заяву до бога:
Потребується для нас
Твоя допомога.

Ми почули, що як будь-то
У селі, як смеркне
Де молодші молодиці
Лікують від смерті.

І це роблять дуже просто
І не беруть плати,
Тільки водять серед ночі
До якоїсь хати.

І коли та з переляку
Не відкида ноги,
То добавиться в житті
Двадцять літ дороги.

То ми ж просимо тебе, боже,
Дуже небагато -
Нехай водять і старіших
До тієї до тієї хати.

Краще знаю

Раз до хворого Петра
Лікаря позвали.
Занеміг. Нема добра,
А чого не знали.

Лікар хворого оглянув,
І говорить тихо:
- Везіть його у лікарню,
Щоб не було лиха.

Петро, вчувши ці слова,
Враз розплющив очі:
- Не поїду... Чорта з два,
Я туди не хочу.

Жінка витріщила очі:
- Не будь, Петре, впертий -
Я за тебе краще знаю
Жить тобі - чи вмерти.

Висновки лікаря

У лікарню із села
Направили Гната.
А причина в тім була:
Нерви лікувати.

Тричі з'їздив і дарма:
Відбулися жартом:
– Зараз лікаря нема,
Приїжджайте завтра.

На десятий повезло:
Гнат діждавсь прийому.
Але лікар, як на зло,
Відряджа додому.

– Ви ж не гнівайтесь на нас,
Каже лікар, – дядьку, –
Стільки їздити сюди –
То нерви впорядку.

Минулося

Наслухалась з гучномовця
Баба Харитина
Слів усяких іншомовних,
Що звучать невпинно:

Аксіома, концепція,
Якісь плюралізми,
Інші мовні викрутаси –
Хай їх дідько візьме.

Діда раз пита тихенько,
Глянувши ревниво:
«А у тебе, мій старенький,
Є альтернатива?»,

Дід же хитро посміхнувся
На бабусин ребус: «Була колись...
Та минувся
Із нею консенсус».

Професійна порада

До лікарні ветфельдшера
Привезла дружина.
– Що болить, – питає лікар, –
Серце, ноги, спина?..

А ветфельдшер хмурить брови,
Дивиться з-під лоба:
– Нам ніколи і нічого
Не каже худоба!

Лікар глянув, усміхнувся,
Говорить дружині:
– Припишу йому таблетки,
Оці – білі й сині.

Ви їх три дні подавайте
Із кухликом квасу,
Не подіє – не взівайте:
Доріжте відразу.

Миколин сон

Раз приснилося Миколі:
Ніби Він у чистім полі,
А назустріч, без дороги,
Власна доля йде до нього.

В чорній сукні, у короні,
Вороні круг неї коні...
І говорить доля тихо...
- Пити кинь, бо буде лихо...

Це сказавши, мов розтала.
А надворі вже світало,
І прокинувся Микола...
Тиша в хаті, як ніколи.

Та йому вже не сидиться:
Де б і чим би похмелилиться?
Відшукав стакан сивухи,
Всю ковтнув єдиним духом

І скоріше до машини –
Тисне газ, аж тануть шини.
Позіхнув, зітхнув і враз
Тупо скинувся об КРАЗ.

Та того він і не знає,
Навіть сон не пам’ятає:
Чом не дома він, у хаті,
А в лікарні, у палаті.

Бо упертому Миколі
Ні до чого голос долі.

Дорікає Харитина

Дорікає Харитина:
Чоловікові завжди:
Коли я тобі дружина,
То до клубу поведи.

Як побрались ми з тобою,
Хтось тебе мов підмінив:
Стала я зовсім чужою,
Ти завжди і скрізь один.

В тебе все чайна на думці,
А горілка та вино
Сняться так, як просо курці.
Ти коли ходив в кіно?

Не згадаєш?! Це я знаю,
Бо було таке давно,
Ще тоді, перед війною,
Як було німе воно.

Не баріться

У лікарню - ветлікаря
Привезла дружина.
Що ж болить, - питає лікар, -
Ноги, серце, спина?..

А ветлікар хмурить брови,
Дивиться з-під лоба:
- Нам ніколи і нічого
Не каже худоба.

Лікар ледь-ледь усміхнувся -
Говорить дружині:
- Припишу йому таблетки
Біленькі і сині.

Ви їх три дні подавайте,
Компрес кладіть з квасу -
Не поможе - не баріться:
Доріжте відразу...

Не в пір'ї щастя

Раз горобчиха, ще дівиця,
Хвалилася кумі синиці:
- Той горобець - мені не рівня:
Виходжу заміж я за півня.

У нього все - краса і сила,
А дзоьб який, а хвіст, а крила!
А що вже пір'я - як в Жар-птиці,
Позаздрять навіть і синиці.

Було, здається, мило й любо,
Як півень вів її до шлюбу.
Та ось печальна молодиця:
На думці в Півня інші птиці.

А б'ється часто і багато...
Шлюб довелося розірвати.
Тож цвірінчить на все подвір'я:
Виходьте заміж не за пір'я!

Скарга

Якось, що квочка скаргу подала,
У ліс, до самого Орла -
Що будьто-би Сорока
Ота, що зветься білобока,

Всім курім жити не дає:
Курчат клює, яїчка п'є.
І літом і зимою -
Від неї нам нема спокою.

Хоч сядь та й плач.
За скаргу цю, шановний, ти пробач.
Але не дай же нам пропасти
Курочкам білим й зозулястим.

Орел цю скаргу прочитав,
В кутку червоним написав:
"Щоб не убавить курім віку -
Послать провірити... Шуліку."

Поставив дату, підписався,
І в інші справи закопався.
Шуліка враз узявсь до діла,
І тут робота закипіла:

У пойняті узяв він Гаву,
Сорок зібрав цілу ораву,
Й по сходу сонця вони зранку
З'явились разом біля ганку.

В дворі відразу крик зчинився -
Шуліка сам із Півнем бився,
А курочок всіх скубли Гави,
Сороки в гнізда заглядали.

Коли ж покинули подвір'я,
То там літало тільки пір'я...
Яка ж мораль? Її не буде...
Бо переможців суд не суди.

Застарілі ревнощі

Пригадала Харистина
Вже на старість своїх літ,
Що парубком до Горпини
Залицявся її дід.

Це давно було, час лине,
Дід віджив своє – помер,
Невгамонна ж Харитина
Дорікає ще й тепер:

– Ох суперниця ти клята,
Я тебе наворожу!
Ось піду із хати в хату
Всім сусідам розкажу

Як ти хлопців чарувала,
Що ходили, мов чума.
Чималенько мабуть брала,
Ворожила ж недарма?

А якби була ще сила
І вернулось кілька літ,
То і вікна б я побила,
Щоб ти знала, чий був дід!

Застереження

Якось каже доні мати:
– Придивляйсь, Маріє,
Вчись варити, шити, прати,
Бо я вже старію.

Не так довго на цім світі
Залишилось жити,
А як підуть в тебе діти –
Що будеш робити?

– Ви на це не нарікайте
На старості віку, –
Каже доня, – а шукайте
Мені чоловіка.

Я б усе це уладнала,
Часу б не втрачала,
А свекрусі б порадила,
Щоб вона навчала

Сина прати і варити,
Та й іншого діла,
А як підуть в мене діти –
Щоб вона гляділа...

Усміхнувшись, мати слуха,
Потім каже:
— Мила,
Де ти знайдеш, щоб свекруха
Так синочка вчила?

Слушна пропозиція

Свого тата-виконроба
Питає синочок:
– Скільки років будується
Дитячий садочок?

Той нахмурив зразу брови
І бурчить несміло:
– Багатенько... А між іншим
Яке тобі діло?

– Та я питав у бабусі,
А вона казала:
Як почали будувати
Мама дівувала.

І чого те будівництво
Тягнеться одколи?
Постарайтесь закінчити.
Доки вийду з школи!

Добрі ліки

Лікував усі хвороби
Хитрий знахар у селі
І в кінцевому рахунку
«Вилікував» … «Жигулі».

Дута інформація

Інформації давали:
- На два роки є корми!
А фактично згодували
За один - до пів зими.

Краще вмерти

Хлопці діда запитали
Чемно, як годиться:
- Що б для себе ви обрали -
Вмерти чи жениться?

Дід говорить не відразу,
Довго-довго мнеться,
Чи повірять? Потім каже...
Яка попадеться...

Якщо брать куму Параску,
Кажу, добрі люди,
То й сьогодні вже, будь ласка
Хай моєю буде.

А коли, як моя Христя
Язиката, вперта -
Тоді краще не жениться,
Парубком померти!

В свої взулась

Клим дружину на курорти
Відряджає в Сочі,
Настанови їй дає,
Над ухо шепоче:

- Ти ж мені отам гляди
Не в свої узуйся,
В парк гуляти не ходи -
Ліками лікуйся.

Процедури всі приймай,
Мінеральну воду
Пить щодня не забувай,
Не спотворюй вроду.

Через місяць повернулась -
Надворі сніжило.
У чобітки теплі взулась -
В свої... Заробила...

Порада
(жарт)

Чоловіки, кому з вас
По якійсь причині
Довелося певний час
Жити без дружини.

То не хвилюйтесь, не тужіть,
Робіть фіззарядку -
Розповім вам, що робить
Усе попорядку:

Відкажіться від кіно,
Читання газети.
Менше грайте в доміно,
Не йдіть до буфету.

Погостріть собі ножі,
Сокиру на дрова.
А тепер уже й про суп
У нас піде мова.

(За ножі я нагадав
Для вас не в образу.
Не гострили - я це знав
Ви їх ще ні разу).

Суп варити вам щодня
Потребе немає.
Варіть чавун - не горня,
Хай прохолоняє.

Потім ставте на мороз,
Чи у сніг зарийте,
Щоб не нюхав пес-Барбос
Гарненько накрийте.

І для вас це кожний ранок
Буде прямо чудо -
Відломили, підігріли -
І вже перше й буде.

А про друге не думайте,
Поковтайте слину,
І ви вперше згадаєте
Про свою дружину.

Ще радив би загріти чаю,
Та живу відколи,
Скільки сипать я не знаю
Туди перцю й соли.

І останнє - як білизни
Не стане у скрині,
Беріть гроші, як є лишні,
Купіть в магазині.

А коли і там немає,
То дощу чекайте,
І як тіль-тіль накрапає,
Все це викидайте.

Нехай його прополоще:
Вітер, дощ із градом,
І такому випадкові
Будете ви раді.

То так час у вас і пройде
День за днем на зміну.
І доки вернеться дружина,
Взнаєте їй ціну

Про діда, автобуси
та їхні фокуси

Раз зібрався старий дід
У гості до сина,
Узяв хліба на обід,
Сала й цибулину.

І чуть світ попрямував
На автозупинку.
Автобуса ж не застав
За одну хвилинку:

Він раніше відійшов.
Що ж робить старому?
І сумний дідусь пішов
З сумкою додому.

На другий день лиш годинник
Показав чотири,
Уже старий через село
Свою сумку тирив.

Знов приходить на зупинку,
А людей ні духу.
Дід сідає відпочити,
Потилицю чуха.

Пройшло п'ять і шість годин
І настала сьома.
Уже дід і не один,
Але в селі, дома.

Він, звичайно, зголоднів,
Поїв хліб і сало,
Потім зайшов у чайну –
Та й грошей не стало.

На третій день не спішив,
Виспавсь, як годиться,
Що вже буде, вирішив,
Може ж пощаститься?

На зупинку як прийшов,
Була вже дев'ята,
І автобус тут стояв,
Відкриті дверцята.

– Слава богу, – дід подумав, –
Аж оце поїду.
Коли шофер йому крикнув:
– Куди прешся, діду?!

Дід тут став, мов скам'янів,
Не вимовить слова.
Враз автобус загудів –
Дід лишився знову.

Хтось гукнув йому: «Дідусю,
Не треба журиться,
Він нас возить так щодня,
Щоб він провалився!

В них же розкладу нема,
Що ж з нього спитаєш?
Та що тобі говорить,
Ти це сам вже знаєш.

Коли в небі стане хмарно,
Він не з’їде з траси:
З хмари дощик може крапнуть,
Дорогу ж розквасить.

Щоб не їхать, причин з сто
Може підібрати:
Заїв клапан, мотор стука
Чи лопнули скати.

Що старі йому і діти,
Що там пасажири.
Шофер скаже вам спокійно:
– Ваш маршрут закрили».

Зима

Засіяла, завіяла,
Дороги замела.
Як казкою, замріяна
Зима до нас прийшла.

І білими нарядами
Убрала всі поля.
Та й стали ненаглядними
Ліси, луги, земля.

І так, ніби заручена,
Ялинонька в фаті,
С тоїть одна засмучена,
В степу на самоті.

Вітрець неначе грається,
Цілує їй чоло,
Летить і десь сховається
У полі за селом.

Сніжинки підтанцьовують,
Услід за ним біжать.
Мов спокій зачаровують,
Щоб зиму провожать.

Та гріло знову сонечко,
Скоріш весна прийшла,
Заглянула в віконечко,
Тепло нам принесла.

Закидала, завіяла,
Дороги замела.
Сніжинками засіяла
Усе навкруг села.

Дружині

Тебе вже живої на світі немає,
Пішла ти назавжди від нас в небуття.
Але і тепер нас незримо єднає
Прожите, як казка, у щасті життя.

Очам твоїм більше схід сонця не бачить,
Земля поглинула в обійми свої,
Не чути, як серце тепер моє плаче,
Як котяться сльози гарячі мої.

Тепер я пригадую роки ті ранні,
І зустрічі наші, як місяць світив.
Усе потонуло, немов в океані,
В розбурханих хвилях, що вітер котив.

А я залишився один, як билина,
Куди прихилитись, куди побрести.
Прости ти мене, прости, Марусино,
Що від смерті тебе я не вмів захистить