Мистецька Вереміївка

Радій і гордись
(Пісня про Україну)
Радій і гордись молода Україно!
До сонця крокуй із пітьми.
Хай пісня про тебе звучить солов'їно,
Тобою пишаємось ми!

В минулім, бувало, ворожі навали
Несли нам пожари і кров,
Та знову до бою герої ставали -
І ворог тебе не зборов.

Герої, полеглі в двобої нещаднім
Встають з вікової імли.
Сьогодні у кожному з їхніх нащадків
Такі ж виростають орли!

Вони твою долю і славу, і волю
Нікому уже не здадуть.
Нові заповіти узявши з собою,
В серцях молодих понесуть.

Трудись і співай же на рідному полі,
Хай чує тебе цілий світ.
У тебе навколо є друзів доволі -
Від них тобі щирий привіт!

Крокуй величаво і гордо в майбутнє,
Хай з часом твердішає крок.
Тобі від нас, МАМО, в цей день
незабутній
Із квітій чудовий вінок!

Д.К.О. - славній трудівниці і
хорошій господині з пошаною.
Автор.

Катеринин хліб

Чудова жінка Катерина
Живе у нашому селі:
Хатина в неї як картина,
І хліб - як сонце на столі.

Біля вікна розмай калини,
Ана тичках - лапатий хміль.
І в двір до тітки Катерини
Заходять люди звідусіль.
Вона всих словом зачарує,
Запросить в хату, за поріг.

А як в селі весілля грають,
Дзвінке та пишне, на весь край,
То молоді її прохають
Спекти весільний коровай.

Й на Кобзареві іменини -
До добрих справ народ привик -
Ідуть до тітки Катерини:
"Спечи хлібину на рушник..."

І комбайнери й трактористи -
Робота в полі не проста -
Бажають хліба того з'їсти,
Що з праці їхньої зроста.

Про всих подбає Катерина
Як треба - й ночі не доспить
Не просто робиться хлібина,
Її ж потрібно "сотворить"!

...Живе в народі в нас до нині
Хороший звичай, дорогий:
Вклонитись вмілій господині
За рук тепло і хліб святий.

4.07.1998 р. с. Вереміївка

Про синичок

Кучерявий хлопчик
Вбігає до хати
В снігу рукавички
Щічки аж горять!

- Розкажи, дідусю,
Що синичкам дати?
Я давав пшенички,
Вони не їдять.

А дідусь помалу
Годівничку стука
І усмішка грає
На його лиці.

- Годувать синичок
Тоже хитра штука.
Та тільки пшеничку
Люблять горобці.

А твої синички,
Ці малі створіння,
Що у нас зимують,
В вирій не летять.

Крихітки із хліба,
З гарбуза насіння.
А ще свіже сало
Залюбки їдять.

Тоді внук до столу-
І вже сало ріже:
- Завтра з гастроному
Іще принесуть.

А дідусь за ручку
"- Почекай, мій внучку!
Сало це солоне
Синички помруть!

Давая ми з тобою
Вчиним по другому:
Зробим годівничку
Вчепимо в саду.

Крихіток із хліба
Принесемо з дому,
Гарбуза насіння
Теж для них знайду."

З синичками разом
Хлопчик той радіє:
Корму їм приносить
Що немає меж.

...Кожен з вас, хлоп'ята
Майструвати вміє -
Зробіть годівниці
Ви у себе теж.

Святковий спогад

Щорік весняної пори
На всенародне свято
Шумлять червоні прапори,
І спогадів багато...

Дружина стихла над шиттям —
Чи подрімать, чи шити?
А я оцінював життя —
Чи так воно прожите?

Де ви, брати-товариші,
Солдати-ветерани?
Чому неспокій на душі,
І знову ниють рани?

Чи так тепер ми живемо,
За що боролись, бились?
Чи до тії мети йдемо,
Чи, може, з курсу збились?

Бо знову мова йде у нас
Про задуми чудові,
І знову нам спішити час —
Горіть в перебудові.

Від дум боліла голова —
Хай буде це між нами, —
Напевне всім таке бува:
Старіємо з роками...

Аж ось — і хто б подумать міг? —
Аж засміялась хата:
До нас ступили на поріг
Мов сонечка — дівчата.

Одна, найкраща поміж них,
Зі святом привітала,
Вручила квіти і від всіх
Взяла й поцілувала.

І від привітних слів отих
Мов років менше стало,
І біль далеких ран притих,
І серце заспівало.

А як в сім'ї зустріли це?
Поглянув на дружину,
А в неї — радісне лице,
Хоч і втира сльозину.

Онук здивовано притих,
Хоч личенько в турботі,
Стоїть і дивиться на них:
— Які ж хороші тьоті!

Уклін, вам, феї золоті,
Хороші, чорноброві!
Нехай щастить вам у житті,
В роботі і любові.

Провів дівчат я до воріт —
Кругом цвіте природа.
Який же в нас чудовий світ!
Була б між нами згода...

І дуже боляче, коли
Шумлять, а то й бастують.
Свого, нового не втяли,
А зроблене — руйнують.

Але ж із цього витіка
Їм відповідь путяща:
— Стара вам хата не така?
Без крику зводьте кращу!

Новий день

Коли зажура в серпе коле,
Чи тиха радість забринить –
Я із села спішу у поле
Зустріти там ранкову мить.

Хмарки окутії імлою, –
Хвилина й небо вже цвіте:
То сонце шле перед собою
Проміння щедре, золоте.

Цією світлою красою
Я, зачарований, стою.
І жайвір в небі наді мною
Стрічає піснею зорю.

Вітрець тремтливий тихо віє –
Спішить кудись за небокрай.
А жито зріє, половіє...
Гей, хліборобе, поспішай!

Пшениця – море в час прибою,
Ганяє хвилі без доріг.
Колосся шепчуть між собою,
Мені вклоняється до ніг.

I я вклоняюсь цьому полю –
За хліб його і за красу,
За те, що разом з ним постою
І в серці радість понесу.

Благословен же будь навіки
І сонця схід, і день новий.
Прекрасний час, і труд великий,
І хліба колос золотий!

Другий заповіт

Питає з Канівської кручі
Поет з засмученим чолом:
«Чого ти стогнеш, наш Славутич,
І все стривожене кругом?».

«Там, де біжить Дніпра притока, —
Йому в зажурі мовив крук, —
Біда нечувана, жорстока,
В роззяви вирвалася з рук.

Я бачив, як в страшнім двобої
Відважні хлопці — як орли —
Ішли в огонь, на смерть герої,
Її ж здолати не змогли.

Там хмара смерті все покрила:
Міста і села, поле й ліс,
Вітрець ту хмару взяв на крила —
На сотні верств кругом розніс.

А в тій же хмарі — ваші діти!
Кругом — конаюча земля.
Над краєм страшно вже й летіти,
Тому й утік я звідтіля».

Поет у гніві розвернувся —
Аж задвигтів його граніт:
«Ну, бюрократи, доберусь я...
Нащо псувати білий світ?

На нашій славній Україні
Від ваших атомних ідей
Поля й діброви солов’їні
Смертельні стали для людей!

Дніпро загнали ви в калюжі,
А у чудовому краю,
У Запоріжжі — хлопці дужі
Живуть, як в пеклі — не в раю.

І ти, славетний Чигирине,
Про тебе пам’ять ледь жива.
Гора Богданова вже гине,
А Тясмин — гноєм заплива.

Черкаси вкрили чорні хмари,
Й клубочуть, наче на грозу:
Їх задимили не татари,
А ви, пускаючи сльозу.

Дими і чад по всій окрузі,
Неначе вся земля горить.
Бо й на Дінці таке, й на Бузі
Тож зупиніться хоч на мить!

І пам'ятайте це віднині,
Державні й рядові, мужі:
Дніпро потрібен Україні,
А не болото для вужів.

Щоб вільно він летів між кручі
Прозорістю весняних вод,
Непереможний і могучий,
Прекрасний, вільний, як народ.

Щоб прославляли Україну
Не тільки щедрість наших нив,
А й сад, і пісня солов'їна,
Ясних джерел дзвінкий порив.

А над криницею калина
Тяглась до сонця і тепла.
І горда зграя лебедина
На тихім озері жила.

Повітря чистота криштальна,
В лугах — трава на повний зріст.
І цвіт розкриленнх каштанів
На вулицях веселих міст.

А за селом стрункі тополі
Гіллям, як сестри, обнялись...
Дівчата, ідучи із поля,
Пісень співали, як колись.

Тож бережіть весни цвітіння
І мирний ластівки політ!
Це вам наказ, моє веління,
І мій вам другий заповіт»...

...Є в екології бандити,
А в них — така жорстока суть:
Якщо нам їх не зупинити —
Новий Чорнобиль принесуть!

Тобі, УКРАЇНО !

О, Україно, як чудово
І гордо й вільно йдеш у світ!
Як Фенікс, ти воскресла знову,
Народам-друзям шлеш привіт.

І по своїм великім праву
Й нових історії велінь
Будуєш знов свою Державу -
Надію й мрію поколінь.

Без неї тяжко людям жити,
Та клекотів воєнний вир -
В боях держави не створити,
Потрібен плуг, не меч, а мир.

Тобі ж його і не давали
Сусіди - хани й королі.
Твій край віками грабували
І "наші" батюшки-царі.

...Ти пам'ятаєш, як бувало
Від жаху в'янула трава
По селах полум'я гуляло, -
Ясир ловила татарва.

І бранців тих в неволю гнали:
Жінок і діточок малих,
А потім в рабство продавали -
Цей біль з віками не затих!..

Та час летів... Дніпро-Славута
Відніс у море й море сліз.
Татар вже стало менше чути -
А польський пан господар скрізь.

І знов, як вісники неволі
Свистять по спинах канчуки.
І плачуть вже на панськім полі,
Твої згорьовані жінки.

Та козаки ж, відома річ,
Панам не кланялися в ноги -
Панів палили і - на Січ!
На вільну волю! За Пороги!..

Там, на Дніпровських берегах,
Для всих панів, немов зненацька,
Вставала славна у віках
Твоя республіка козацька!

В ній запорізькі козаки
Єднали вміло свої сили.
Й тебе жорстокі два віки,
Як рідну матір боронили.

З боями волю здобували
Тобі Богданові полки,
Свою державу будували,
І, як гадалось, на віки.

Та імператор, цар-вельможа,
Жорстоко гасить жар сердець:
"Но Украины быть не может!..
Есть Малороссия. Й конец!.."

В ярмі й стогнала Україна -
Одній царату не здолать.
Від молдаванина до фінна
Самодержавна благодать...

Тепер ти вдруге народилась,
То ж гордо прапор свій неси.
Візьми з собою, чим гордилась,
На свято друзів запроси.

І в материнській ніжній мові
Синів і дочок пом'яни,
Що впали в битвах, як герої,
Аж до тепер із давнини.

Звертайсь до друзів голосніше,
Спішать хай друзі звідусіль.
Діли із ними, як раніше,
І долю й пісню, хліб і сіль.

Мужній, кріпи свою Державу,
Могутні крила розправляй,
Та волю, честь свою і славу
Для ворогів не полишай!

1.12.1991 р. с. Вереміївка

Проліски

Краса врятує світ
Д.М. Достоєвський
А хто врятує красу від нас і для нас?

- Уже весна! - радіють діти,
І перші бджілоньки гудуть.
А на полянах первоцвіти,
Веселі проліски цвітуть.

Ось у гайочок налетіла
Батата хлопців із села.
І вся поляна почорніла,
Немов ніколи й не цвіла.

По вроках школу прибирали.
І жалко бачити до сліз,
Як в класі проліски вмирали,
Що їх юнак сюди приніс...

Кому ж спинити їхні дії
Та наказати "Не чіпай!?"
Де зникли квіти голубії-
Стае біднішим рідний край.

Бо лиш в зажурі вітер віє,
Де той гайочок зеленів.
"Червона книга" червоніє,
За тих батьків... і вчителів...

Я вірю в те, що з - віку, з - роду
Ніхто б з хлоп'ят так не вчинив,
Якби тій книзі про природу
далекий сейф хто відчинив.

І щоб це знали всі від нині -
Вивчав би "Книгу" кожен клас.
Краса життя і ми єдині,
Природа-матінка для нас!

Плач пшениці

Плакала пшениця
В полі за селом:
«Куди це годиться,
Де наш агроном?

Що вони торочать,
Коли йде наряд?
А мене ж толочать Сто разів підряд.

Хитруни потроху
Полем, навпростець,
В’їздили дорогу —
Тут мені й кінець.

Схаменіться, люди,
Ви ж бо хазяї:
Придивіться всюди
На діла свої.

Ви мене стоптали —
Й серце не болить,
То невже ж ви стали
Так багато жить?

І коли я гину —
Вам начхать на те:
Хліб на Україну
Морем везете!».

...Чаєчка кигиче,
Пада на крило.
Ніби всіх нас кличе
Вийти за село.

Отуди, до поля
Вийди й зупинись.
Хліб — то наша доля,
Хлібові вклонись!

Про совість і про хліб

Буяє літній день навколо.
Сміється сонце золоте.
Веду cвоїх хлоп’ят у поле,
Навчаю їх, як хліб росте.

„Оце вам, діти, лан пшениці,
Усе – миронівські сорти.
Їмо ми з неї паланиці,
І пироги й сманні торти.

Он далі – житечко хвилює.
Розкішно гречечка цвіте.
Тут хлібодар господарює,
А хлібороб – ім’я святе.

Бо хліб – то наша сила й слава.
Народу вільного життя.
Як маєм хліб – міцна держава,
Біді не буде вороття.

Топтав ці ниви ворог лютий,
Хліба горіли у вогні.
I нам ніколи не забути
Суворий час, голодні дні.

Народ єднали комуністи,
За волю бився рідний край.
Та хліб загарбали фашисти –
Хоч з голодухи помирай.

А вороги все сатаніли,
Людей в неволю женучи.
I колосочки обгорілі
Збирали діти, плачучи...”

І враз як привиди минулі,
Немов „СС-и” наяву
На „ІЖ”-ах мимо нас майнули,
Над полем збили куряву.

Ватага їхала купатись
І прямо через – хліба лан.
„Не будем хлібові вклонятись!” –
Кричить Володя-отаман.

„Назад!" – кричу їм, – „Схаменіться!”
„Дороги мало вам хіба?”
Вони ж нахабно, зле сміються,
I знов – ривок через хліба.

Їх мотоцикли, наче грози,
Ревіли прямо і навскіс,
А зерна падали, як сльози,
В тої пшениці з-під коліс.

Над полем стихло. Жайвір звився,
Летіла чайка до ріки.
„Спасибі, брат, що заступився”,
Шептали тихо колоски...

Пора з батьків, чиї це діти,
Спитать суворо, як з людей:
„Напевне, слід вам червоніти
За мотовитівки дітей?”

Бо як зросте той „любий” хлопчик
Якого балують батьки,
То так і їхні долі стопче,
Як ті пшеничні колоски.

Про совість

Раз в золоту осінню пору —
Таки недавнечко було —
Спинився я побіля двору
Поглянуть, чим живе село?

Ось кум пройшов, не привітався,
«Шабашку» цупив у руці,
Хоч у моєму він «латався»,
Як у своєму гаманці.

Ось дітвора до школи чеше,
Проходять мовчки — ні телень,
Лише одне дівча — найменше—
Сказало тихо: «Добрий день!».

Спасибі тій хорошій мамі,
Що вчить вітатись до людей,
Та, певно ж, є в шкільній програмі
Навчати етики дітей?

Постояв ще, а за хвилину
Ідея виникла одна:
Чи не піти б до магазину—
Купити хліба чи пшона?

А в магазині хтось старанно
Прилаштував такий плакат:
«В нас ветеранам — честь і шана!»
Не вірю в це, стаю назад.

Стоять потомлені бабусі—
На що б їм клопоти оці?
А молодик один, в кожусі,
Та ще з десяток молодців

У куртках модних та добрячих
Без черги лізуть, як один.
Купити ладні все, що бачать,
І нас усіх, і магазин.

Й мене із черги відіпхали,
Ці здоровенні юнаки.
По шиї, правда, не давали,
Та добре вим’яли боки!

Стою й вирішую тепер я,
Не взявши хліба і пшона:
Чому це совість в нас померла?
Й коли повернеться вона?

Розділений хліб

Берлін горів. Ще ворог бився,
В атаку йшли богатирі
І над рейхстагом гордо звився
Свясенний прапор угорі.

Ще дихали вогнем гармати
А вже обід везли полки.
У праву руку-автомати,
У ліву пуку- казанки.

Тоді з розбитого підвалу
Маленьке вибігло дівча.
I крихту хліба попрохало
В Петра – гвардійця-вусача.

Дитя від матері відбилось,
І страх ще не зійшов з лиця.
Та очі голодно дивились
На хліб в долонях у бійня.

Солдат налякану дятину
Неначе рідну пригорнув.
Хоч знав: село на Україні
Фашист за попелом війнув.

А в тім вогні згоріла мати –
Як можеш, рідна, то прости...
Ми месники лише для ката,
Для інших – символ доброти.

Ділилися пайком солдати –
Країни Леніна посли.
В Берлін не гнів свій і розплату –
А хліб і волю принесли.

Один застиг у Трептов-парку,
Дівча припаю до плеча.
І свастику розкраїв навпіл
Гартований кінець меча.

Друзям юності

Щоб мати милу згадку у майбутнім
Про перші дні життєвої весни,
Зібрались тут всі друзі назабутні,
Які сім років разом провели.

Так ми жили, любили нашу школу,
І ось тепер кінчивши сьомий клас,
Зібрались тут, - коли ж це буде знову!
І наші милі вчителі між нас.

А завтра ми розстанемось навіки,
I хто куди - розійдімось в життя,
Недавно ж ми були неначе діти,
О як же бистро роки пролетять!..

Я на прощання, друзі, тисну вашу руку,
Про вас я згадку в серце заховав.
Прощайте! Вам - дорога в науку,
Ех, Вас я завжди поважав!

10.06.1940 р. с. Вереміївка

Пам’ять
Синові
Мені сказав юнак надутий,
Чужинських нахапавшись фраз:
— Пора вже нам війну забути.
Про неї чули ми не раз!

Забути чорний дим Хатині,
І Ленінград, Аджімушкай?
Всі справи нелюдів злочинні,
Доки живий — то пам'ятай.

...Назавжди в серце вкарбувалось:
Це в перші дні війни було.
Бій відгримів.
І ось навально
Фашисти вскочили в село.

Жінки й діди їх не вітали —
Не для заброд наш хліб і сіль.
Під автоматами зігнали
І оточили звідусіль.

Полковник розвернувсь в машині,
Почав пояснювати суть,
Що вільні всі вони віднині,
Що німці розквіт їм несуть.

— Ви за совєти не шкодуйте,
Вже не повернуться вони,
А на Німеччину працюйте,
Бо наша нація — пани.

Усі за фюрера моліться —
Це він послав звільнити вас.
Новим порядкам підколіться —
Така вже доля нижчих рас.

Козацькі вуса дід розправив,
І так у відповідь сказав:
— Не іскушай нас, біс лукавий,
Немає тут дурних роззяв.

Ану послухай лиш, капрале,
Чи це від нас ти знать хотів?
Своїх панів давно прогнали,
А вас, чужих, і поготів.

Почув це німець — аж зігнувся:
— Гер оберст я! Для вас я пан.
Та лиш спокійно посміхнувся,
І далі мовив дід Іван:

— Та будь ти навіть генералом —
Впаде колись розплати грім,
Вдавишся українським салом
Із гітлерякою своїм!

Посинів оберст геть від злості,
І хутко вихопив наган:
— Трощити танком їхні кості!
Тут кожен другий — партизан!
Спалить село!

І запалили,
Загнавши в церкву всіх підряд,
Одну лиш матір залишили,
Хоч діти — в полум'і горять.

Так оберст повелів проклятий,
В гуманність граючись крізь сміх:
— Нехай живе, щоб розказати,
Що ми вбиваємо не всіх.

Тяглися вічністю хвилини
І скрізь розносила луна,
Прощальний зойк, що з церкви линув;
— Врятуй, матусю, жити б нам!

...Не впала, не зомліла мати,
Коли вогонь відгоготів.
Дітей відтіль не врятувати —
Пішла голіруч на катів.

Боги у церкві догоряли,
Вмирали люди, як боги.
Слів — «З нами бог» — не помічали
На власних бляхах вороги.

Вони дивились і сміялись,
А на завершення хули
Під звуки «Дойчланд юбер аллес»
Посеред згарищ шнапс пили.

...Я розповів тобі це, сину,
А ти — онукам передай,
Щоб боронили Батьківщину,
І шанували рідний край.

Невтомно стійте на сторожі,
Хай пильним буде погляд ваш,
Бо знов недобитки ворожі
Підступно мріють про реванш..

Звучить звірино і безкарно
В хмільному мороці пивних,
Як і тоді, посеред згарищ,
Нових убивць жорстокий сміх.

Йому відлунюють в Неваді
Підземні вибухи без меж...
Їм день наш мирний на заваді,
І наша дружба, й сила теж.

Над світом наша правда лине,
Про мир, діла в нас — не слова:
Куєм могутність Батьківщини,
Бо пам'ять в нас завжди жива!

Балада про синів

На трьох синів чекала мати
З фронтів жорстокої війни.
Давно вернулися солдати –
Але не йдуть її сини.

Сестра на трьох братів чекала:
– Пора додому вам прийти.
Вже мирних днів пройшло чимало,
Вас поле жде, мої брати!

І ті дівчата пожурились,
Що слово вірності дали:
– Чому, кохані, забарились,
Де ви літаєте, орли?

– Та їм уже не прилетети –
Вони упали у борні.
Щоб квітували понад світом
Щасливі, щедрі, мирні дні.

Щоб пісня линула над гаєм,
I скрізь дзвенів дитячий сміх...
До обелісків цвіт лягає,
Яким вшановуємо їх.

А у життя нестримна сила,
І час окрилено летів.
Сестра синочків народила,
Ще й так назвала,як братів.

Дівчата у гіркі хвилини
У гай ходили молодий.
І там калину посадили
Щоб смуток виплакати їй.

Бо болю втрат – не побороти,
Він у душі вогнем горить,
І материнської скорботи
Літа не в силах погасить.

Матусі хиляться в зажурі,
Хоч знають їх сини-орли
В епоху світової бурі
Зробили більше, ніж могли.

Вони розбили чорні сили,
Як Данко – вирвали з грудей
Свої серця і освітили
Дорогу волі для людей.

Над нити обеліски строго
Звелися гордо, на віки,
Від Волги берега крутого,
До Ельби - дальньої ріки.

До них схиляються в привіті
Троянди, рози, ясени.
Де в бронзі, золотом – в граніті
Полеглі підвелись сини.

Весна і мир над нашим краєм,
Сміється небо голубе...
Як це здобуто - добре знаєм,
Не заспокоюєм себе.

Невже не всі ще зрозуміли,
Що ось у чім питання суть:
Сини бійців зросли, змужніли -
Вони їх прапор понесуть.

Колишнім

Ви поспішали за моря,
За темні, сірі води.
Мовляв: чекае нас земля
Безмежної свободи.

Наслухались чужих порад.
Тепер же – зайві люди.
Та вже як зрадили – назад
Вам вороття не буде.

Нема там волі й не було,
Це кожен вже побачив.
Зате вам діла прибуло
У тім житті собачім.

Бо кістку треба заробить
Хоч способом Іуди:
Підступні брехні підло вить,
Плескати хвилі бруду,

На ту країну, перш за все,
Що, як зоря, над світом,
Усім народам мир несе
З любов’ю і привітом!

Спогади ветерана

– Ідіть но, хлопчики, сюди,
Доки прийде з роботи тато.
Я розповім вам факт один,
Яких було в війну багато.

…Вже після Курська і Орла
Вперед ми дружно наступали.
Фашистів гнали до Дніпра
І Україну визволяли!

Резерви підтягнув свої,
Він зачепивсь за берег правий.
І ми вели важкі бої
За всі Дніпровські переправи.

Наш батальйон там наступав,
Пішли вперед солдати-друзі,
А молодий боєць упав,
Прошитий кулями у лузі.

Ще по долині слався дим –
Все дані й далі звуки бою...
I плаче чаєчка над ним,
Дуби схилилися з журбою...

Сестра за ротою ішла,
Уся обпалена боями.
Скількох поранених знайшла
I врятувала їх від ями?

Вона й цього бїйця знайшла,
Уже він марив під вербою.
І росу витерла з лиця,
Який ще юний він собою!..

– Мене поранило гаразд...
Мені до бою вже не встати...
То ж поцілуй мене хоч раз,
Так як сестра...
Хоч так-як мати!..

Сестра схилилась над бійцем,
В боях не звична цілувати.
Поцілувала ж у лице
Прощально, тричі наче мати.

А з під пов’язки – кров густа:
Була смертельною та рана.

Переклик у святкову ніч

МАРС – ЗЕМЛІ

– 3 Новим роком будь сусідо!
Як ти там живеш?
Все ще крутишся наліво,
Й люди твої теж?

Хай живе зоря щаслива
Наш Юпітер - шеф,
Про твою Програму миру
Він сказав: „Це блеф...”

І надав він мені право
Так тобі зробить,
Щоб крутилася направо,
Якщо хочеш жить.

По собі ще пам’ятаеш:
Бог я на війні,
Та й Юпітера ти знаєш –
Це наказ мені.

Твої люди мир будують –
Звідки ти взяла?
Ворогувать та воювать –
Ото їх діла.

Я для них зготую хутко
Зоряну війну.
Та й тобі, моя голубко,
Голову зітну...

ЗЕМЛЯ - МАРСУ:

– В новім році щоб ти згинув
Клятий дідуган,
Щоб тебе з орбіти скинув
Чорний ураган.

Не діждешся розв’язати
Зоряну війну:
Проти тебе , супостате
Всесвіт підійму!

Твій Юпітер – що він вміє –
Мертвий океан?
Кругом себе тільки сіє
Холод і туман.

Я ж радію й радість лине
До других планет:
Бо вже люди скоротили
Тисячі ракет.

Добра справа не загине,
Хоч це й перший крок.
Мої люди ще полинуть
З миром до зірок.

Світлий мир навіки стане
У це вірю я,
Бо здружаться всі земляни,
Як одна сім’я.

Ось цього для них доб’юся,
Не досплю ночей.
А тебе я не боюся,
Геть з перед очей...

МАРС

„– Зачепив собі на лихо
Нехай тобі чорт...
Пробурчав собі він тихо
Й зник за горизонт ...

Земля ж крутиться наліво,
Уся в огнях під Новий рік.
Співало людство і раділо,
І мир несло в КОСМІЧНИЙ ВІК.