|
ВИЖИВАННЯ Я з малих літ борюся за життя, Ще не було й 12 від роду, Я пас худобу на левадах, Носив у поле людям воду. На фермі скотарем я працював, 360 днів у рік — От таку я тяг упряжу. Хто повірить у наш вік? Та в конторі єсть ці дані, Так трудився рік у рік. Із досвітку до півночі Працював, як віл робочий. Уся фермівська робота Давай зерно нагружать. Це закінчиш — ще не край: Біжи дрова порубай, Із загонів вигортай... В ті роки післявоєнні Тяжко працювали, Виживали з колосків, Не вділили мені й паю. Тому йду я знову в поле. Колоски збираю. Ще й дякую владі й долі, Біль берізки Я бачив, як сік із берізки точили... І рану велику у тілі зробили. Стогнала і плакала берізка молода Бо свіжа та рана - кровили й текла Та людям байдуже, що в неї болить Залишили сохнуть суху деревинку. Таке теж буває і в людськім життя Наносять нам рани люди лихі. Так плаче і стогне людськая душа Голодомор Це було на Україні в 32-33-м році Як ходив же брат на брата, з пістолем при боці I ходили посіпаки, людей голодом морити Щоби знали нерозумні діти, як на світі жити Як хижії яничари і люті татари, Від хати до хати – І лежали людські трупи Нікому ховати. Пухли діти невинні Під тином валялось. А ті мудрі, товстопузі, Властю вихвалялись. Отаке було на світі * * * Зашуміли дуби віковічні, І полем стелився туман. Там гриміли бої партизанські За свій поневолений край. І били фашистського ката Лишають свободи Ще не вимерли в країні Катюги-заброди, Вибивають з українців Вільний дух свободи. Розмоталась люта банда, Не раз стріне куля, Поки згинуть воріженьки Із земного поля. Цвіт країни погибає Рвуть її на шмаття, За мурами поховались, Бережуть багаття. Об’єднаймось, брати мудрі, ПУТІН-ФАШИСТ - УКРАЇНУ ЗАЛИШ! Знов москаль розпростер свої руки брудні До братнього мирного люду, Щоб душити народ й задушити свободу. Йде на Сході війна, чути залпи гармат. Кров народна повсюди там ллється, Всюди розпач, робрат. Чути безліч утрат, Брат на брата пішов воювати. Хто такий терорист, а чи — сепаратист? Де взялась ці пришельці незвані? Дайте відсіч агресору-кату, Щоб горіла земля під ногами чужинців — Це достойная буде розплата. Селян обкрадають Темна нічка — рідна ненька — золота пора Розкриває навстіж двері злодіям-ворам. Доки люд весь спочиває в мирній тишині, Вони нишпорять дворами, як щурі земні. Обкрадають люд трудящий лацюги-ледачі. Шмат з отрутою підкинуть, щоб він міг заснуть. У сліпій своїй жадобі їм того не знати, Що з небес, із висоти Богу все видати. І не відають того, яка буде втрата. * * * Де, скажи, коли було, Щоб спокійно все жило? Де, скажи, в якій країні Рівність лише в домовині? Справедливість є одна — |
У пам’яті лишилось село „Вереміївка” Як згадаю село рідне Вереміївку стару – То заниє серце бідне І душа мов у жару. Бо жила у ній тривога, Ні кінця, ні краю! Скільки там людей жило Як в зеленім раї! Не село, а Городище І довкола квіти. І пісочки та ставочки Де втішались діти. Білі хати і криниці – Щезли з поля зору, Де було життя веселе Моря даль прозора. Древню назву зберегло Україна Україна - рідна мати, Яка ти гарна і багата. Сади зелені і гаї, В садах співають солов’ї, Красиві гори і долини А вдалині димлять заводи, Привільні ниви і поля. Квітуйся рідная земля! * * * Кучерява вербо, чого зажурилась? Чи може не рада, що на світ з’явилась? При битій дорозі, одна-одинока, І навкруги простір, вільна степ широка. І дощі весняні тебе поливають А поглянь навколо, яка степ широка! * * * Попливли хмаринки в небі голубому І немов жаринки - зірочки на ньому Застигли діброви, вечір наступив, Тільки місяць повний – весело світив. Все позатихало, ніч прийшла до хати, І дорослі й діти полягали спати. ТУМАН Туман покотив по левадах, Схиливсь до землі верболіз, А чайки у небі кружляють І стогнуть, і плачуть до сліз. Берізки застигли в зажурі, Із смертю асфальтних доріг. Духовну убогість народу, Спаса хай святий оберіг. * * * На землю світанок прийшов – Освітлив все рожевим світанкої Все наземне проснулось від сну Росяним променистим ранком. Вітерець легенько дихнув, * * * Туман покотив по левадах Схиливсь до землі верболіз. А чайки у небі кружляють І стонуть, і плачуть до сліз. Берізки застигли в зажурі, Із смертю асфільтних доріг. Духовну убогість народу Спасе хай святий оберіг. * * * Летять друзі пернаті З далеких і теплих країв. Летять до рідної хати До рідних своїх берегів. Я знаю, що друзі пернаті * * * Білосніжна прийшла вже зима. Білим снігом кругом замела. І ліси, і поля, і долини – I зелені стрімкі полонини. МАШИНА ЧАСУ Запустили в Україну Бездушну машину, Вона душить без упину Заганя в могилу. І від неї не спасеться Люті все під силу, Щоб загнать у домовину І забуть провину. Поселить ненависть в душі, Крадіїв розмай, Хто зуміє більше вкрасти — Попадає врай. Ніби й Біблію читають, Для чесних людей. Злодій тих казок не слуха, Він у вирі власних дій. Тож мета в тії машини — Розпродали Україну Нерозумні діти, Ви продали матір-неньку За безцінні міді. Степи широкії — Закутий в кайдани. Нема слави козацької, Лишились майдани. Розривайте, шаленійте |
Народився в 1940 році. На долю дітей війни випало багато жахіть, лихоліть, безмірної праці задарма. З 12-ти років вже працював у колгоспі на різних роботах, з 14-ти — скотарем і їздовим на конях. Працював без вихідних, без святкових. Як ішов на пенсію то виявилося що кожен рік працював по 360 і більше днів. Тому для мого покоління праця людини — найвища цінність на землі. Пізніше працював 30 років електриком. У тяжких умовах, обірвані, голодні, а країну з руїн піднімали. А що ж маємо? Це всім відомо. Пеком пече душу безлад у державі. Щоб полегшити стан — все виливається на папір. Твори Олексія Івановича часто друкують районні часописи, особливо "Наше слово". Багато жителів села є шанувальниками цієї газети з її заснування. Подобається цей часопис і Компанійцю Олексію Івановичу, їх змістовні статті, поради, оповідання про людські долі. 
|
