ШАРИЙ Григорій Іванович народився 1961 році в селі Тимченки Градизького району Полтавської області (з 1964 року Чорнобаївського району Черкаської області).
|
Важко у мої літа брати гони, зміряні дужими ногами молодих. Важко, а не терпиться помірятись силами високого віку з дужим запальним натхненням. А не буде цього - як в’язати вервечку поколінь, задуманих над одним i тим же: куди йдемо? Чого прагнемо? Хто наші поводирі? I чи бачимо вci ми нашу спільну, вторично покручену, життево незглибиму дорогу серця й душі? Пробуємо на це щось відповісти, та язик, не звиклий до щирої правди самозвіту, ще заплітається, ще приховуе ripкy Істину: погано вчимося у Часу, у Народу (чи наших Народів?), дозволяємо недостойно поводитись нашим скороспілим гетьманам, вождям i вождикам, caмi зосятну обираємо не тi вixи й межі... Та чи й не досить цього самоїдства, цієї історичної короткозорості?
Микола КОСТЕНКО,     
|
Пам'яті матері, Оніпко Ольги Дмитрівни, присвячую.
|
Слово батька На праотчій землі, біля щирих людей Всі за руки — і серцем, і духом... Пісня — наша душа. Тут твоя сторона, Ти, дитино, батьків своїх слухай. Он чорніє рілля. Половіють хліба. Пай припав-перепав. Щастя в полі. Та межа на межі. Більш доріг, ніж землі... Бійся торби у чорному полі! Тільки мудрість людська, що свята, мов земля, Маленьке слівце Тарасу То сіяє, то буяє, то вітрами грає, То сльозою вмивається, горем серце крає! Рідна земля, що Тараса на світ породила Та братів йому послала, та і погубила! Не проснись тепер, Тарасе, Та стареньку матір-неньку, кинуту довіку! Скриню діти обібрали — ріднії синочки! Та й чужинцям у служниці віддалися дочки... * * * Горе тим, хто під "могола" Роками не вмились! Горе тим, хто під німчина Та париком вкрились! І нам горе! Бо цурались мови в протоколах! Волю-батька на машину забрали й забули. Покайтеся. Земля шепче: "Візьміть мене в руки!" Полюбіте мову й волю, батьків своїх муки! Вереміякам Гей, вереміяка — козак молоденький, Гей, вереміяка — дядько не старий! Гей, вереміяка — їдуть козаченьки, Де Дніпро і кручі, край наш дорогий! Землю відстояли. Польщаків зламали! Хоронили з кіньми шведові назло! Гнали по сибірах красні козаченьки — Вижили ми, браття, всім смертям назло! Гей, вереміяка — хлопець молоденький, Голубінь небесна — стелиться туман! Ми Вкраїні милій віддамо всі сили! І розквітне колос, де росте бур'ян. Михайлові Казидубу П'яна ідилія світ загороджує, Власне збагачення тягне в багно. Нам не потрібне з душею побачення. Совість ми зв'язану враз продамо. Чи долетіло нам слово Казидуба, Вереміївський кріпкий козак на коні... Гнаний падлюками, травлений тічками, Все ж переміг ти у чесній борні! В душах оскалились. Голови схилені. * * * Крізь час і простір світ несеться в вічність, І небуття безкрає нас ляка... Та істину життя шукаємо пізніше, Сьогодні ж нам — все доля не така. Честь втоптана в багнюку по коліна, За гратами ховаємо серця. Лиш день прожить — і хай затопить море. І до життя немає вороття... Дочкам Три сестри, мов три билинки, проростають на землі! Три маленькі деревинки. Три заквітчані верби! Три похилені-величні, із заплаканим гіллям. Три повалені віками і надломлені життям... Все вписалось в три рядочки. В жалюгідні три рядки... Під тупор лягти на милість, вберегти щоб стовбур свій Любі діти, знайте, діти, що життя — одне на всіх! І говіти, і радіти, і замолювати гріх — Часу буде! Тільки потім, як горітиме костер, Хто нахилить свої віти в знак любові до сестер? Івану Миколайчуку Відтанцював весь вік ти на побитім склі! На площі, на майдані чи на плаці... Чого шукав, — хоч би знайшов ві сні... Чого бажав, — чи сам хоч десь побачив! А поруч жив глухий-глухому світ, Жаринки ватри, що розтоплять серце! З екрану погляд знов, немов тепло долонь, Огорне й понесе із гір твоїх джерельце! |
* * * Подніпровські села, Кучугури в морі, Береги крутії, синя височінь! Степ та яр глибокий, То душі оселя... Та обривом берег — Книга від віків! Знов думками лину Рідна наша доле! Тут черпаєм соки, Силу праотців! І постанем міцно І плечима кріпко Україну добру Здвигнем для віків! * * * Через призму десяти літ Я дивлюся на землю рідну, І несеться кіно століть Серіалом гіркого фільму. Мчать степами кочівники, Помогають врагам — варягам. Продаються за злот псарі, Польщакам, москалям та швабам. Черкаси, козаки, стрільці, Кріпаки, куркулі, колгоспи. Сівозмінили під ярмо, А де села, — тепер погости! Десять літ промайнуло. Сій, * * * Знову думи душу крають, Їм просвітку нігде взять. Виглядають-виглядають Та й лягають тихо спать. Думи міцно запряжімо, Щастя й долі вороття, І не будуть ниви голі Злим докором небуття... А весною степ озветься, * * * День за днем,— і роки, роки... Так у Пслі тече вода,— То заб'ється у затоки, То стрімнинкою збіга. Чийсь підмиє берег хутко, Мов гілля, що віджило. Біля греблі б'ється вирій — Миє нове джерело. * * * Все. Перерубані кінці... Безповоротно. Добровільно... Ми пливемо, немов гінці, Туди, де дихається вільно. Ми поплили. Сіль очі їсть, Рятуйте власні свої душі, Якщо вони у вас були... Ми пливемо, а ви на суші. Батькові Тату! Від серця голос Тихо пливе в імлі... Тату! Несеться долом Поклик крізь ночі й дні! Серцем до тебе лину! Тільки життя — білет. Мовби черговий залік, Де за падінням — злет! Батьку, учитель мудрий, Олексію Мякоті Доброта — Від очей проміння. Теплота — Від долонь черінь. Ніжність — Від серця зілля. Справедливість — Від слова "грім". Любов Від душі щира. Воля — Для всіх одна. Доля — Комусь щаслива. Совість — Як та сльоза. |
Мамин щоденник Щоденник, книжечкою вдітий, Живе своїм життям святим, Гіркими думами сповитий, На світ залишений живим! Щоб ми його читали, дбали, Хліб поцілую, Завдячу Богу і твоїм рукам, Мій дорогий, мій рідний хліборобе... Честь віддам... Які поклони нам тобі відбити, Чим відповісти, як заплатити За те, що ти подарував! Здоров'я, душу, сили У колос вижав до краплини! І в землю ліг, щоб знову дати сили Новим росткам! Степи, поля, долини... Спасибі, Люди... Скрізь по Україні Мов мурашки,— щоденно, щогодини, Через роботу, руки, мозолі... Будують хлібом щастя на землі, На нашій милій, добрій стороні, На Україні! * * * Так то є... Ми живем восени! Що в житті, що в природі, що в долі... Не помітимо радість весни, Та й кружляєм в осінньому полі! Нас періщать холодні дощі, Виборцю Раби, раби... і горе, горе! В сім'ї рабів — родився раб! Не повоює він свободи. Він ладен ту, що є, віддать. Вам розірвать би дух на часті! "Врагом народу" нарекли! В сибіри дочок заганяли, Братів на сніг, дітей в гроби! Чого ж ти хочеш, брате милий! Ярмо на шию, та в тайгу? Дійшли б ума через сокиру! Чи, може, проситесь в Чечню? Ой, люди добрі, схаменіться! * * * Дніпро — один на світ! Це воля — до загину. За нього наш отвіт. Вставай до бою, сину! Дніпро наш стяг святий, Ми сильні, горді, вільні! Нехай кричать враги, Що ми ще не свобідні. * * * Дитя, ти пагінець народу. В людей ти добрих удалась, Що вміли цінувать свободу, Та волю, та іконостас. І ти одвіку православна... Роботу — праця перетре! А працьовитість — за багатство — У тебе щедрий спадок є! Люби Вкраїну! Рідну землю! * * * Творців великих думи я зберу І для дитини, що зроста без мами, Я монумент збудую за життя. Один — єдиний. На усі держави. Отій дитині, що пройшла війну, Богів, релігії і віри поєднаю, Дитині щастя я прошу, молю, І за дитину все віддам, що маю. Івану Поліварі Від серця до серця, Від поля до поля Несеться, мов вітер, життя твого доля. Земля, що від Бога, по совісті щира, — Долонями грієш — врожається нива! Постоїш. Окинеш з кургану на доли Зелене та чорне полтавськеє поле. Твоїми думками, людськими руками Сповите, неначе дитя пелюшками. І виросте до ста врожай — козарлюга. Не зломлять, не зіб'ють ні грози, ні буря! Усіх нагодує, хатини змурує, В колисці дитину він нам подарує. * * * Поминають попутники, що прибились в останій дорозі... Відповзають ублюдники, що до миски ліпились, де в змозі. Обминають обидчики і тікають помічники, Покидають прибічники... Сам стоїш на Господнім порозі... |
Збірка поезій
Весна — як ти! У вас одне лице.
|
* * * Під нами зелень — далечінь. Долина долом... І небокраєм височінь співає хором. А скраю степом — колоски, мов сплять, в покосах. Я обійму тебе, мов тінь, залишусь в косах. З тобою, де б ти не була, душею в'юся, З душею стрінеться душа — то темні ночі! Проснеться ранок золотий — туманом поле. Росою вмиються серця — кохайся, доле! * * * Крилами віхоли, цвітом та вітами, Вітром несло весну, Листя по осені жаром палитиме Ніжну, як ти, красу. Ніжна травиночка, очі-жариночки, Щебіт — іде луна Душу, мов ластівку, діткам у рученьки Ти назавжди віддала! * * * Кохання святе, чи знайде воно тебе. Кохання святе, воно, як і ми, одне. І пісні немає більше, І туги немає гірше, Якщо наді мною Зірка твоя впаде... Знову весна цвітом буя і громом! Щастя моє хай пронесеться гаєм! Рідні, як ми з тобою Наші щасливі долі. Сонце в любовнім морі Зійде, зійде... Осіннє На землі прокинувся вечір-сіромаха! Осінь золотаво запліта туман! Щось комусь курличе перелітна птаха! Перекотиполе котиться, мов пан! Враз заплакав дощик — сіється дрібненько, |
* * * Осінь жаром золотиться, Мов вогнем, в душі пече! Понесла у світ жар-птиця... Літо красне ще одне! Понесла, та є надія, Весна як ти! У вас одне лице — То ніжне, то ласкаве, то сумне! Сльозою вмилось і розквітло знов... Весна — як ти, моя п'янка любов! * * * Ніколи так не тріпотів душею! Боявся і бажав зустрітись тільки з нею... Ходив, шукав! Та душу розірвав, Розцвівши рястом... Та й подарував... Кохання квітку. * * * Я не можу бачити нічого, Крім очей твоїх, розмаю кіс! Ти така вродлива, що для мене На тобі зійшовся білий світ! Ой, дівчино, серденько маленьке... Річ не в тім, що я тебе люблю, Річ у тім, що вже ніде й ніколи Я такого щастя не знайду. * * * Веселий хутір у яру! Не менше сотні хат, Простягся не на дну версту, Ліг, мовби покунять. В яру великий є ставок! Від серця вірш тобі я напишу, Моя омріяна і Богом віддана... Немов в свою, я в душу зазирну. Ти в ній освячена і з нею вінчана. І поцілунком оквітчаю все чоло, Вінком цілунків покрию голову... Твоєму серцю передам тепло, І порятую від земного холоду. |
* * * Любові море — це краплина, Джерельце ніжне з-під листка... Ступнеш ногою — враз немає! І не шукай. Зійшла вода... Воно в душі лиш розіллється, Любовно пестить береги, Калина цвітом їх квітчає! Знайди... Повір... Пізнай... Люби... * * * Синь. Білизна. Сонце і сніг, мов ковдра! Справжня зима У нас прилягла надовго! Вкрила степи. Села. Хати. Стодоли. Аж до весни тихо приспала поле! Дочці Обнімаю тата і цілую... І сміюсь, і плачу, і радію, Люб'язні свої плекаю мрії І несу з собою скрізь надію. Затріпоче серце — забоюсь... Дай же, Боже, знати щастя в домі. Не поруш світ, серденько, обманом, Не завдай дитині моїй болю. * * * Тебе в тобі, мов тисячі, живе. Дивлюсь на тебе, а тебе не бачу! В собі себе шукав і не знайшов себе, Бо душу Бог мою послав до тебе, бачиш... Ти пошукай, моя душа в тобі! Цю доброту душі твою велику. Любові чашу мені, Боже, дай! Я і на тому світі її вип'ю. |
Збірка поезій Молоді вітри
|
ЗВЕРТАННЯ У ВІКИ Народе мій! Великий, вічний, добрий! З землею ти зріднивсь, що рук твоїх дитя! Страшне сторіччя вистояв, бо гордий, До сонця потяг не вбива пітьма! Відкарбував історії сторінку, мов дівчину медову! Джерельно-чисту, лагідно-гнучку, Скрізь оживля велике слово-волю! За кращу долю — гідну боротьбу! Я вірю в розум твій, кохаюся у мові, ТРИПТИХ Учора Минуле..,Темними ямами п'яних проваль... Розбитими узбіччями розкаянь Грабаркою-труповозкою тягнеться по десятиліттях зізнань. Виблискує гладенькою брукізкою принижень-докорів... Чому? Більшовицький терор... Ниці інстинкти злиднів розуму Переросли у наш віковічний розор Навік споганив синам історію... Як могли братовбивців шанувать героями? Комуністичним дурманом споєні Добровільно віддавши край Все що було надбано зорано Дідівське за всесвітній рай! Сьогодні В часи Тараса продажна каса ... Була малою, — за гріш душа! За шмат гнилої не треба волі Вареник гірший за калача?.. І знов оголошені Вже перші названі! Продали голос, — за той же гріш... Ждуть копієчку від школярика, Масличка у пісний куліш! Завтра Віриться... Читаючи стіннівки між рядків... В дітей не скроїмо ми рабські душі У вільнім краї буде вільний дім... Не будуть внуки десь мотать онучі! І раб по волі покуштує хліб... Захоче син пошанувати матір.. І разом вигребем свій власний хлів Наловить карасів хазяйський ятір! ОБРАЛИ ВИБОРНИХ... У вірність вірою своєю міркою... До дядька чесності топчу стезю... Доходжу розумом... гіркою правдою... Відкрию очі — зітру сльозу... І знову взувані в постоли стоптані... Купили прощених за два гроша... У них зворовані вернули грошики Обрали рабики собі панка.... Не стануть волики у пущі зубрами Солому точену їм подають У рало впряжені мажари важенні Під гору цобики... хай хоч не б’ють! У бізнес включені вожді ждуть вибори... Раз у чотири... цю квітку взять Агітку милую — в цигарку скручену... Хоч за копієчку ж себе продать! Поляки шелягом і турки атласом... Кацапи золотом — козак не брав... А як не встояли, — то заарканили Пропали з голоду — хохол мовчав... Французи — німця, Поляки — шведа, Араби — папу — в парламент — раз! Не тут родився, не знає мови... Зато концертик був напоказ! Тепер ви хвалитесь — той дав ми вибрали... А ще ковбаси усім возив.... Подарки торбами, солярку бочками Олію річками — мов воду лив! Очечки разові, концертик джазовий У бубон вдарили, — на дурака! А попід вікнами послали вчителя Безправність злиднями за руб ганя... Життя по біблії... Надії марнії... В пустелі воджені по сорок літ... П’ятнадцять сходжено... блаженних меншає. За тридцять вольнії відкриють світ! ЛЕОНИДУ ЕНГИБАРОВУ Держа весь мир в ладонях — на руках... Лишь встав на руки ты владел планетой Открыл нам мир — все нервы без рубах Тормашки вверх развернутой конфетой! На пятачке ты зонтик удержал Укрывши наши души от негоды Нам клоунадность жизни доказал И наши незадачливые позы.... То прогибаясь силимся пройти То уползаем тихо ниже бровки... По ветру нос, грудь колесом... смотри... Защиты ищем — мы довольно ловки... За радость — вечность... жизнь поставит счет! И дни зачтутся – за секунды годы... Але момент! Арена. Сцена. Клуб. А на Ваганьковском им хочется свободы! * * * Замало у віршах писати про хату! Про рідне село, що жило — аж гуло. Нам землю трудами та потом вдобрити. Душею і серцем теплити — тепло! Нам волю у полі — лиш хліб добуває, В дитині озветься закладений рай! За руки, за буки, за стан, за чепіги, Несись швидше вітру. Лови неборай! А в бубон заграєм на призьбі у хіті Медові бочками — то будуть часи. І прийдем до мами, покажемо з вами Млинкові, на плечах, ми вітру знайшли! На покуті разом, святись з образами, |
РЕФОРМА В ГАРБУЗІВЦІ Промова батюшки на сільському застіллі Землю в акт не заженеш Попри всі вказівки Кругом поля танець тнеш Яко біля дівки... Гнат колінця викида Про майно, пшеницю.... Будем пить не молоко... Краще газ-водицю! Голосуйте: «Скот здамо... «Продамо ракушку...» А з водою вийшов грець Знов взяли на пушку... Думав той, а вийшов цей Хоч дітей і катма Проведу усім вам газ Лиш в оренду — рахма! Зоремо усе кругом... Землю зсудим радо! Кріпаки ні дать, ні взять, — Думай кріпко чадо! ГОРЕВІЙ Беззаконно убієнним та скараним за правду Ідуть... Важке чекання... Гнітить і давить кожний нерв Прокручуються всі діяння: Йде пошук промахів... момент І без вини враз винуватий Святих, величних і значних! Малих притоплять і покажуть Брудних,обпльованих і злих! Всі біди в них! Тож не брехню, а правду зтнули Розкроїли на малий шмат, Зліпили... Важко раз зітхнули Перехрестились... інших брать. ЗА УКРАЇНУ Мов перед боєм за любов! Мов перед смертю за онуків... Піднять стакан, хай сяє знов Удачі зірка нам навпроти! Нехай замріяні світи... Відкриють нам свої ворота... Дай, Боже, сили, щоб дійти Знай ти свій шлях серед болота... Пройти й зійти на ешафот Покласти душу під сокиру Віддать останнє за народ Вказавши шлях дочці і сину! Наснаги давши їм та сил, Перебороть лиху годину Душею, серцем, міццю сил Піднять з руїни Україну! ПЕРЕЛИЦЬОВАНИМ БАТЬКАМ У світлу пам’ять виплюнем брехню Хто були, хто є і що творили... Обілуєм власну страмоту «— Ми ж тоді насильно все робили!» Ми ходили стрійно у ряди... По вказівці плани в срок давали Брязкальця медалей хоч куди... У вождів за душу вигризали А тепер ми інші, ми не ті... Чітко попандопало затямив... До корита підуть тільки ті... Що привіси й сало обіцяють! Політичних поглядів катма Бродять у краватках при всіх владах... Знову селянина оббира То й же вождь... в усіх на світі радах! «Перший» був при партії в біді... За столом, — насильно, — у кайданах! Він шагав босоніж по стерні В боротьбі за край життя обранив! Наче плуга перли не воли... А оті, що поруч з прапорами Так і зараз спереду вони Все недобре, батьку, зверху плава! Жоден тракторист не доробив Жоден, хто на полі не добрався... Пенсії в селі не накопив, Та на той світ швидко перебрався... А писаки вічні, як життя... Язиком каміння не вергати Та не буде їхнє каяття Нас до правди батьку повертати! Продадуть за гріш усе — гляди! Узаконять вірне беззаконня... Злидні обцяцькують у сади! Горе в рай обпишуть нам спросоння... Стидно батьку на брехні сидіть Будь ти мужнім, не купись на воду! Самогонку власну краще пить... Повоюй хоч, раз в житті, свободу! НЕСТУЛІ О.О. Не кучерявляться рядки віршів І не вихряться поетичні тези Як важко донести правдивість слів Не побоявшись палачева леза! Як важко правдоньку Вам, люди, донести... Не загубитись в лісі словоблудства... Газетними чащобами пройти... На битий шлях просвітленого людства... В колонах описів величності подій Юнацька доля — майбуття народу! У стаді гнанім за куском смачним Дитя від Бога по узбіччю ходить... Відійде два чи більше поколінь І серед нас окрилені Богами З малесеньких дитиночок-створінь... Постануть патріоти колосами! |
РІДНОКРАЙ Моя держава — мабуть не моя... Моя країна — села на чужині! Моя земля — руйнована… свята! Я стану твій в бокатій домовині! Я твій, земля, сьогодні і щодень Плечима-злиднями, що світять по осонню, Кривих заборів повалю тини... І заспівають висилки спросоння! Садиба — пан із віку постає! Шукають погляд — озовися, зглянься. І хати чепуряться, мов квочки. І яблуні танцюють тихо вальса… Мій ріднокрай — на диво світу є! 1993 РІК НА ПОЛІТИЧНОМУ ОЛІМПІ УКРАЇНИ — Ми за незалежність! Рвонемо в посли! Може й у Марокко купимо осли! Отже вас чекає навіть Гондурас... Тай Європа чує трішечки і нас... Мантії натягаєм... Дачку за бугром... Що немає флоту? Зброю продамо... Гвардія народна нас же захистить Хай народ не пнеться бо ж кому робить? За державу вільну буде хто страдать? Ждали незалежність — хліб не виглядать! Тож тепер ми вільні і від пенсій теж А свободі слова вже немає меж... Так! Ми за державу! За свої стяги! І за небо синє і свої хліби... Та недаром кажуть, що до булави Ех, зачіски мало — дай бог голови! ХАТНИЩЕ В РАШІВЦІ Шукає погляд рідноту у ярі, Село лежить, мов стомлений козак. Лісок кожухом узбич огортає, Китайки пояс, — виграє рівчак. Хатини посірілі сивиною... Здичіла слива костуром маха. Киває гіллям, — на дорогу мила, Хазяйські руки марно вигляда. Ось мальва рветься — дівкою з полону, Хрести похилені у траурі стоять... Говіють, зморені, на чатах роки-долі. Обіди — поминки, щорік не виглядать. Дріма клинок, схилився край дороги, Ступнеш назад — немає вороття. Гукають з-за вугла шкільні уроки Щодень спливає долю життя... ЗЕМЛЕВПОРЯДНЕ Поле, хутір, вигін край села, Нива, став... дорога...синя річка Землеустрій, — все позапліта Туго, в косу, наче в дівки стрічка. Ось... Межа на тисячі віків. Не сарай купив — купив садибу... Передав синам не три шиші, А добротний випас і колибу... Впорядкуй — порядок наведи! Липову шануймо лісосмугу Вітроломно стали тополі, І верба в полон взяла яругу. Цвіт акацій — біла сніговіть На могилі — пам’ятник величний. Парк, майдан, клуб, церква до гори, І погост — домівка нам довічна. Межевий... для тисячі живих... СИНАМ ПЕРЕМОЖЦІВ В перемогу віримо все менше Діти переможців гірш рабів... На металолом здають патрони «Тягнуть» дріт із точених стволів Ветерани «кітель» не вдягають Криючись розпродують медаль У колонах стяг не піднімають Внуки в ложці лиш тримають сталь Долю завойовану у волю Перелить у душу Бог нам дай Щит і меч начищені до бою... На! Синок, — тримай не випускай! Патріот, що садить деревину... Патріот, працює, день удень! Хліб в коморі, діти множать днину! Гімн у душу, пісня всіх пісень! Синьо-жовті тільки небо й поле.., Ми ж бо білі то червоні є... Нація не ділить спільне горе.. Нація не молить кращу долю... Нація сама себе кує! |
Збірка поезій Ластівка
|
ТРАВНЕВИЙ ДОЩ Змиваючи косметику весни... У літо віддає під сонячні обійми Життя гарячії жари Провісник плинності та вічності надії... Травневий дощ! Торкаючись обличь!Улизує зачіски до маківки... Ховаючи вчорашнії сліди Все виціловує по капельці голівки! Травневий дощ! Вмиваючи під білі сорочки...Змережені червоно-золотаво... Чистеньким літеплом мінорної струни У ніжність літо огортає радо! Травневий дощ! Враз хвилькою спливеВіддавшись новому у молодість зільється... Ціни не маючи, забудеться, стече... За малим кожному, щоразу нам здається! Травневий дощ! Як тая доброта!Все мало, все невчасно, все без дяки! Кому лиш подив, злість та каяття, Та пошуки затаєної зради! Травневий дощ! Достеменно зіллє...Струмки в одне, а душі воєдино... Травневий дощ! Він все таки іде!А я думками, теж до тебе лину! * * * Весняному коханню засилаю вірші... І не світять вони, а лиш манять зорею... Прокидаюсь душею, ... мов дитина у сні Розквітаю за неї первоцвітно душею... Щось літа не сплели завранішній туман... Все прозоро і чисто, кришталево та дзвінко... Трав духмяних нитки вишивають дурман І кричить все навкруг мені гірко! Боємось по весні тоги скинуть важкі... Лоск костюмний закинуть у трави! Босо гарно в росі, — твої очі ясні, — Мов волошки в зеленому раї. А каштан парубкує, тротуаром пливе, Плечі цвітом рясним осипає Віти вальсом гойдне, до таночка позве... Лиш два кроки і дива немає! * * * Єдиній любові, до горя, до болі.. Всі радості волі, — з життям враз віддам Мов ясен у полі... під бурею долі! Стоятиме крицею вірності храм! Як хвиля долоні, огорнуть в полоні... Душі твоїй крильця розправлять — лети! Холоднії зорі, — погаснуть відколи Ця сонця надія зійде до мети! Можливо остання, для щастя світання, Це буде хвилина, — все Боже прости... Про ніжне кохання... та пізнє зізнання... Їй правдоньку в душу, — прошу положи! Сповідай у слові, сповідай у долі, Сповідай у ділі, — на суд запроси! Мов схиму приймаю, кохати... кохаю! А серце останки собі забери! ЛАСТІВКА Як гляну в очі, — ластівкою брови Мов в вирій небом лине два крила... Проміння сонця — пломеніють очі І погляд — блискавка у серце — мов стріла! Ти залетіла в душу весняною Літає рядом в захваті душа... Сплітає ластівка собі моє гніздечко Чекає літо снами ластів’я! Як гляну в очі, — ластівкою брови |
КОХАНІЙ Твоя ніжність у мене, — цей вечір... Вас лілею, впадаю до рук... Обнімаю, тримаю за плечі І вливаю поріднений дух... У мільйонах святих почуттів Поєднаю в тобі свою думку І душею відчую твій спів Твоє серце і потяг в цілунку! Переллеться любов у жигтя Озоветься то криком, то сміхом Ти притиснеш нa грудах дитя І не буде кохання це гріхом! * * * В бажанні тисяч віків Не знайти і пилинки сили... Що цінніше добра душі, Велетенська кохання сила... У обіймах тисяч подій Не знайти нам такої миті ІЦо важливіше від надій, — Наші душі в єдину злиті... Меріади вселенських зір! Не зігріють тепліше серце... Що в обіймах твоїх світів Жде подібність — шука озерце! КВІТОЧКА Квіточка у руку Жага до життя Повиває серце Бархат пелюстка. Квіточка бутоном, — Ніжність молода Кропить ранок долі Перлами роса! Квіточка-дівчина, — Стебельце струна Листям тихо шепче Не лякайсь шипа! Квіточку сердечно, Ніжно бережи Не ламай стебельце Вітром не війни. Не пали промінням Жаром слів різких Огорни від зливи Вигадок брудних! І кохання подих Квітка променитъ Аромат любові Щастя захистить. * * * Весна щось, кажуть, шепче Душа кудись та рветься Під поглядом здригнеться Ще тіло молоде... Мов вихор пронесеться Ще й липнем озоветься Нас піснею зустріне Кохання дороге! Куди підем не знаю... Боюсь слова ховаю Та піснею стрічаю По ранку солов’я... Душею загуляю Мереживо єднаю Голівоньку квітчаю Тобі, моя краса... * * * І не знаю, з якого дива, Де подітись душі моїй Рідна моя, красива... Погляд ти бачиш мій! Глянула б ти на себе... Очима моїми раз Я люблю тебе панно... леді... Не знайду для букетів ваз... Пелюстками квітчаю в квітні Твоє тіло від рук до п'ят... Обцілую його й зігрію Пригорну мов останній раз. * * * Кохана, спи! І мріями у сні, Що наймиліші серцю і душі... Злети в світи! Де тільки я і ти... І райські в зелені сади... Кохана, спи! Кохана, жди! |
ВЕСНА Весна! Траву коврами розстеляє Вишневим цвітом осипає Любов’ю серце огортає, — Весна! Дівчатко проліски збирає... Щось тихо в мріях промовляй І на хлопчину поглядає, — Весна! СОН Очі дивляться, думи журяться... Ніч завісою пелена Спи коханая, — через ніченьку Полечу... в душі два крила І зайду, як пан... Обніму візьму! Мені радісно... Понесу... Злиток ніжності, — цінність золота Всьому світові покажу! Подивися світ, — найцінніший скарб... На руках моїх і в душі... Мов свободою захмеліє раб... Так, кохаюся у ві сні... Хай оманою, чи виставою... Буде п’єси цієї тінь Снами-думами обручаюся Милуй, Господи, нас. Амінь! * * * Тебе, в тобі, мов тисячі живе... Дивлюсь, все рівно, а тебе не бачу... В собі себе шукав і не знайшов себе... Бо душу Бог послав мою до тебе зразу... Ти пошукай, моя душа в тобі... І спить, і плаче, і цілує й ходить... Голубить пестить груди молоді. І поцілунком брівоньки обходить... Обходить всю... Тримає мов кришталь... Цю доброту душі твою велику! Любові чашу Боже подавай... Я і на тому світі її вип’ю! ІКОНА Осяяне святістю... ликом ікони Чоло зоряне... зірочкові очі Сяйвом місячним... навіть брови... Промінять іскорки з глибини ночі Вранішнім світлом сонця, що сходить... Гляне ясністю на твій погляд Карооко оком за мною водить... Мов за думкою Божий огляд! Молитовно звертаюсь, вглядаючись в образ Що на покуті душі молодіє Карою не каюсь, обожнюю в голос Душа і серце тебе воліє! МОЯ ЛЮБОВ Моя любов однесенька-одна! На цілім світі не знайти такої! Поглянеш — ластівка із неба до гнізда Під стріху носить нам крупинки долі! Моя любов від бога до життя! Тихенька, ніжна, гомінка і сильна! Пригорнеться до серця, — я твоя! Окине гордо поглядом, — я вільна! Моя любов — велика, як моря! Я твій любов — всім серцем обручаюсь! Люблю я навіть більше ніж життя За все минуле перед Богом каюсь! |
