    Сучасний український поет Михайло Казидуб, що народився в цім краю і оспівав його, мав всі підстави і для гордощів, що він вереміївець, і для глибокого жалю за знищеним селом. У вірші «Вечір у рідному краю», де зустрічаємо вже згадані топоніми (а крім того ще й «Тимченки, Москаленки, Малі й Великі Канівці»), в поетичній формі мовиться про значення рідного села в долі поета: «З її доріг — моя дорога, з її пісень — мої пісні». У Вереміївці поет «освячувався» і «освічувався» «вродою народної душі».
    Дитинство і юність Михайла Казидуба припали на час найжорстокіших бід — війни і повоєнного розору, безхліб’я і тяжкої праці. Другого дня після народження хлопчика батько пішов у вир боїв і згинув безслідно. Вважали, що впав під Сталінградом, але потім виявилося, що загинув у грудні 1944 року в Угорщині. Світлим спомином дитинства була увага і ласка дідуся і бабусі з боку матері. Пізніше скаже про це Михайло у віршах «Мене учили дідові казки» та «Пам’яті бабусі».
У материній хаті зимовими вечорами збирались такі ж «колгоспні рабині», як вона сама, щоб розрадити себе старовинною піснею, давнім переказом, казкою чи барвистою вишивкою. Ці враження змалку бентежили хлоп’ячу уяву.

Буду завше пам’ятати,
Як у вечори зимові
Два портрети моя мати
Вишивала із любов’ю.

Коли вишила їх ненька,
Почепила поруч в домі:
На однім — сумний Шевченко,
Українка — на другому.

    Рано засвітилося в душі майбутнього поета живе рідне слово, материне слово — як найбільший скарб, винесений з прадавньої Вереміївки. Ось чому завжди залишається для поета бажаною дорога в рідні місця: «Іншого шляху — неї прагну, іншого неба — не хочу».

Доки матусине слово
Чути над батьківським ланом,
Я у дорозі, братове,
Не утомлюсь, не пристану.

    Нова Вереміївка — «на горі» — тепер належить до Чорнобаївського району Черкаської області. Михайло навчався і закінчив середню школу ще в козацько-чумацькій Вереміївці. Там починав віршувати, і перший друкований вірш про матір з’явився в Градизьку, коли був учнем 8 клав су. Школу закінчив 1959 року, в той час, як кінчалася історія старого села і починалося будівництво нової Вереміївки. Вони з матір’ю теж будувалися «на горі». Біля нової хати Михайло посадив липи, які давно вже піднялися до неба... Туга за рідним селом, що пішло під воду, завжди палитиме його душу. Напишеться згодом: «І ліс, і річка, і поля Були у молодості в мене. Тепер там скрізь — німа земля, Захлюпана багном зеленим».
    Будуть потім вірші, в яких згадає поет «вереміївських косарів» — «села чумацького синів», оспіває квітку рідного степу деревій «за вірність безбережжю степовому» і за те, що «ним пропахлий вітер із далини зове мене додому». Та головне те, що з Вереміївки почалася для поета Україна, бо саме там «суцвіттям чистої любові» вона зацвіла в душі юнака. Там — нелегкі перші уроки життя, що не пропали задарма і допомогли визначитись світоглядно вже в роки зрілості.

Тоді очам моїм відкрився
Твій болісний Чумацький шлях,
Щоб я зернятком повторився
В твоєї вічності полях.

    Залишивши матір у новозбудованій хаті, Михайло подався в Полтаву та тут і прижився. Спершу скінчив режисерські курси при обласному театрі, потім — в 1967 — агропедагогічний факультет сільськогосподарського інституту. Але вченим агрономом не став — переважив потяг до художнього слова, поезії. З початку 60-х років ім’я М. Казидуба як поета стає все більш відомим, він друкується в Харкові, Києві і Полтаві, а в 1966 році видавництво «Прапор» випускає першу збірку «Екзамен».
    Ця тоненька книжечка, як тепер можна судити, одразу ж визначила світоглядну основу і естетичні підвалини дальшої творчості поета. Вже тут відчувалися нотки Симоненкової заглибленості в національне і загальнолюдське і бажання розібратися, «де зірниць квітування справжнє, а де фольги сліпливий блиск». У рецензії на збірку «Екзамен» молодіжна газета писала тоді: «Селянський син, народжений в гіркому часі війни, для якого знайомі тяжкі хліборобські будні, нестатки повоєнного часу, сирітство, невтішна туга тітки Марії біля портретів загиблих чоловіка і сина, — М. Казидуб сприйняв ці теми як одні з найважливіших у своїй творчості». І вже тоді було помічено, що «поет іде по шляху до громадянської поезії». Минули десятиліття, і поет зайняв місце серед будівничих нової України, учасників її духовного відродження.
    Від збірки до збірки зростав поет, розширюючи тематичні обрії, утверджуючи власні принципи, удосконалюючи майстерність. У подальшій праці він готував грунт для майбутніх епічних і філософських поем. Тяжіння до епосу, відчутне вже в ранніх збірках, знайшло своє вираження в творах 90-х років, присвячених тематиці згорьованої української історії.
    З кінця 60-х років Михайло Казидуб працював журналістом, потім — після прийому в 1971 році до Спілки письменників України — при Полтавській письменницькій філій як директор Клубу літераторів і заступник відповідального секретаря. Декілька років віддав роботі в правоохоронних органах. 1981 року закінчив Вищі літературні курси в Москві. В останні роки був головним редактором Полтавської радіотелевізійної компанії «Лтава». Світоглядний шлях поета, пройдений за чверть століття, ріст його художньої майстерності можна прослідкувати за його збірками: «Кроки» (1970), «Багаття на вітрах» (1973), «Джерело» (1977), «Аромат літа» (1982), «Світ-світлиця» (1987), «Дощі серед пустелі» (1992), «Трилисники» (1992), «Любов веде крізь хуртовини» (1993). Михайло Казидуб — автор багатьох репортажів, нарисів, статей, рецензій у пресі. На його вірші композитори написали десятки пісень, переважно ліричних, які виконуються і хорами, і професійними та аматорськими співаками.
    Важливого значення набула творчість М. Казидуба в 1991 — 95 роках. Поет беззастережно прийняв ідею духовного будівництва незалежної України. З цією ідеєю він узгоджує і свої погляди та переконання. Відчутнішою стала в його поезії тема громадянського служіння народові. Він пристрасно нападає на фарисеїв і перекидчиків, розвінчує закостенілі вчорашні стереотипи, ганьбить байдужість, малоросійщину. Сильніше, ніж раніш, звучить тепер сатирична нота (особливо у збірці «Дощі серед пустелі»). Поет рішуче пориває з минулим, тією добою, «де було тільки чорне й біле», коли «жив, ховаючи думку власну», а «нісенітницям щиро вірив». Аж сам собі дивується: «Як зумів я у баговинні Світ любити так полум’яно? Як мені взагалі вдалося Не втопитися в морі бруду?». В той же час поет виносить суворий присуд тим українцям, які втратили себе як частка народу і стали натовпом — «людоподібним натовпом біля замулених криниць життя», стали ордою «без обличчя й почуття». Тут голос поета стає гнівним, він не шкодує навіть грубих, дошкульних слів («здичавілі вкрай безбожники» та ін.).
    Але, як і раніше, поет ніжний і вразливий, він гостро переживає і те, що бачить навколо себе, і те, що переживає в собі: розчарування в друзях, зраду, самотність. Восени 1992 року поет, потрапивши до лікарні, створює цикл віршів «Я люблю життя до божевілля», куди ввійшли такі проникливі поезії, як «Зимно в світі, Ярино...», «Благаю в долі», «Був час...» та ін. Його власні переживання хвилюють і читачів.

На моїм нежданім згарищі
Геть нікого рідного:
Ні дружини, ні товариша,
Ані друга вірного...

    Та і в такій ситуації не бажає поет нікому відчути щось подібне: «Не пошли нікому, Господи, самоти пекучої...»
Кращі з творів останнього часу — це поеми «Чорна долина Івана Сірка» (в першодруці — «Межа», 1990), «Ди-канський банкет Мазепи» (1992) та «Явір на перехресті» (1993). Поема про Сірка — це твір про колишню долю України, яка заплітається в нашу теперішню нелегку долю. Казав Іван Сірко: «Я вірю: діждеться Вкраїна щастя». Тема вигуби кошовим яничарів не нова в нашій літературі, і щоб взятися за неї, потрібні мужність і талант. М. Казидуб зважився на це. Окремі місця поеми звучать оригінально і сильно.
    «Явір на перехресті» — іншого плану твір, передовсім, по-філософському складний. У ньому діють Бог, Олжа, Зрада, Продажність. Це роздуми про правду і кривду, добро і зло. Чому й досі владарюють чорні сили? Читаємо: «А Правда, як і вчора й споконвіку, Блукає знову невідомо де». Явір уособлює Бога. Олжа нахабно закликає його «в свою компанію». Від цього нахабства «на Яворі листки затрепетали, а віти заскрипіли-застогнали». І «в ту мить на перехресті Явора не стало». Останні слова поеми: «І я, пройшовши обширів немало, не знаю, де сьогодні він шумить» — змушують читача задуматись.
Нарешті, кілька слів про історичну поему «Диканський банкет». У ній поет осмислює події часу Полтавської битви 1709 року, зіставляє їх з сучасними. Показані Мазепа, цар Петро, Гордієнко, «пиріжковий» князь Меншиков... Сильно звучать публіцистичні відступи — роздуми поета над минулим і сучасним. Переосмислюється спотворена на догоду імперії українська історія. «До цих рядків, — заявляє поет, — я йшов півсотні літ, затурканий фальшивістю століть». Та як не боліти душі, якщо знов, як і тоді, коли прогриміла нещаслива для України битва, запанувала згубна роз’єднаність суспільства. «Кричу-молю: отямтесь, земляки!» — і намагається показати на сумному прикладі можливий фінал нових змагань України за незалежність. Загалом у цій високопатріотичній поемі голос поета звучить часом досить сильно, переконливо, думка часто переноситься з минулого в сучасне, поет нагадує, застерігає. Цей твір був безсумнівною удачею М. В. Казидуба.
    1996 року у видавництві «Полтава» вийшла збірка під назвою «10 поем», куди, крім згаданих, увійшли поеми «Солониця», «Хліб для батька», «Колоски», «По той бік» та інші твори, а в «Полтавському літераторі» — сатирична повість «Начальник ПСО». Загалом видав 16 книг.
    Таким чином, муза цього поета пройшла складний і довгий шлях до правди. То був шлях сумнівів, роздумів, навіть помилок. Та вона вийшла до єдино правильної мети — служіння новій, самостійній, незалежній Україні. Для поета чесного, гідного своєї місії в такий переломний час вищої мети й бути не могло!
    Помер від невиліковної хвороби, похований у Полтаві.

„Полтавщина літературна”

«БАТЬКІВСЬКУ ПІСНЮ КРИЛАТУ ВІН НЕ СОРОМИВСЬ СПІВАТИ»

(До 65-річчя від дня народження Михайла Казидуба)

Казидуб Михайло Васильович
Народився 29.11.1942 р. в с. Вереміївка Градизького району Полтавської області.
Помер 01.05.1998 р. Похований у Полтаві.

З чого воно починається, слово?
Ритміка строф починається де?..
Сонячно. Соняшник. Ставу підкова...
Звичайно звичайне усе, як і день.
На конюшинене вогнище сине
Квапляться бджоли. Як жовтий вогонь.
Музику лету й роботу бджолину
Бачив і чув я з дитинства, либонь...
Все – наче вчора, - не менше й не більше,
Як не завважить відмінність одну:
Нині чомусь в душу просяться вірші,
День учорашній – безслідно минув.

Полтавська поетична сторінка останніми десятиліттями досить помітна в літературному житті України. Голос Михайла Казидуба відзначився в ньому особливим звучанням: він мав свою мелодику, ритміку, свій тембр і залишив нам у спадок свій неповторний художній малюнок.

Михайло Васильович відійшов у вічність наприкінці дев’яностих, ставши яскравим представником поетів полтавської плеяди кінця минулого століття.

Він був помітною творчою індивідуальністю серед поетів-полтавців 90-х років ХХ століття. Широка амплітуда перебігу почуттів і настроїв, властива його поетичному доробку, зробила його виразником почуттів у їх розмаїтості: від радісно-піднесеного до журливо-сумного. Однією з визначальних прикмет віршів поета завжди було бачення “дрібних”, але вагомих деталей. Він тяжів до життєвої наповненості рядка, але водночас демонстративно відкидав як пустопорожнє абстрактне мудрування, так і стару, так набридлу в радянські роки “ідеологічну забарвленість”. Забарвленість від допускав лише одну – національну як визначальну ознаку для розпізнання “обличчя” поета.

Михайло Васильович Казидуб народив¬ся 29 листопада 1942 року в селі Вереміївка Градизького району на Полтавщині в селянській родині. Вереміївка – славне село, засноване вихідцями з Запоріжської Січі, жаль за яким звучала пізніше в багатьох творах поета. Поет, згадуючи Вереміївку, писав: «З її доріг — моя дорога, з її пісень — мої пісні». У Вереміївці поет «освячувався» і «освічувався» «вродою народної душі». Навчався у Вереміївській середній школі, на курсах режисерів при музично-драматичному театрі імені М. В. Гоголя в Полтаві, закінчив агропедагогічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту і Вищі літературні курси при Літературному інституті в Москві.

Працював будівельником, тракторис¬том, культпрацівником, журналістом, директором Полтавського клубу письменників, очолював літоб'єднання «Полтавські джерела», в останні роки життя — головним редактором радіопрограм Полтавської телерадіомовної компанії «Лтава».

Михайло Казидуб був членом Спілки письменників України і Полтавської спілки літераторів. Він неодноразово обирався до керівних органів обласної письменницької організації. Був членом громадської ради Спілки літераторів. Лауреат кількох літературних конкурсів.

Полтавська централізована бібліотечна система

Перша книжка поета - ЕКЗАМЕН

Будівельники

Жарко.
Сонце стоїть в зеніті,
Білим хмаркам лоби стриже.
Хлопці у небесній блакиті
Із землі ледь помітні вже.

Неможливо ніяк впізнати,
Хто з них Віктор, а хто Панас.
Можна впевнено лиш сказати:
Там, вгорі, –
робітничий клас,
Будівельників плем'я дуже,
Що і в праці, як в боротьбі,
Не будинки вони споруджують –
Світлі пам'ятники собі.

Хай не з бронзи і не з граніту,
Лиш із цегли й бетонних плит –
Люди будуть в будинках жити,
Щастя буде в будинках жить.

Іде Земля в відпустку

Віддавши людям все, що за літо надбала,
Іде земля у зимову відпустку.
А трактори її дбайливо зав'язали
У виткану з озимини і зябу хустку.

Щоб не замерзла і щоб сил набралась щедрих,
Щоб навесні під теплим вітровінням
Знов задзвеніла повносилим зерном,
Випоюючи молоде пагіння.

Екзамен

Давненько це уже було.
...Медово захмеліла осінь...
Пішли ми з дідом за село
Отаву рядкувать в покоси.

Проміння сонячне пучком
З-за обрію тіль-тіль злетіло.
Всміхнувся дід:
– Ну, що ж, Мишко,
Давай приступимо до діла.

Погладивши дзвінкій косі
Мантачкою тремтливі боки,
Дід розмахнувся й по росі
Загінку закосив широку.

Я теж пішов за ним услід.
І пам’ятається й донині:
Кінчав свою загінку дід,
Я ж лиш дійшов до середини.

Усе б нічого, тільки піт
Аж заливав струмками очі.
– Що, важко? – обізвався дід,
Нічого, наловчишся, хлопче.

Ти, головне, запам’ятай:
Поменше треба озиратись.
Міцніш на п'ятку натискай,
Тоді й не будеш відставати.

Забувши втому, піт – усе,
На п’ятку тиснув я щосили.
Старих лугів тверде лице
Моя коса зі злістю брила.

За кроком крок і все певніш
В руках тримав я бритву срібну.
А потім в казанку куліш
Удвох варили на обід ми.

Прийшли додому в пізній час.
Коли до столу сіли чинно,
Промовив дід:
– В сім'ї у нас
Віднині ще один мужчина.

Журавлі

Цю осінь я на хуторі зустрів,
Що від Диканьки зовсім недалекий.
Я прокидавсь від скрипу журавлів
Прикутих ланцюгами до цеберок.

Вгорі також сурмили журавлі,
Не дерев’яні – справжні неба діти.
Сурмили, ніби тезкам на землі
Нагадували, що вже час летіти.

Рипіли журавлі з колодязів
І, вірні смаглочолим хуторянам,
Працюючи, вклонялись на прощання
Окриленим веселикам усім.

Червоніють яблука

Червоніють яблука – їх цілує вітер.
Надійшла погожа дозрівать пора.
Ходить садом дівчина, хлопцем не зустріта,
Догоряє літо біля круч Дніпра.

Падають на землю яблука доспілі,
Молодо налиті сонячністю днів.
Тільки сумно дівчині, садоводу вмілому:
Яблука збирати знову їй одній.

Хлопець на далекім зимовім кордоні
Мріє про долини, де Дніпро й Сула.
І своїй коханій кленів лист червоний,
Ніби телеграми, вітром посила.

Ходить садом дівчина,
Бачить: пада листя,
Ним уже застелене плетиво доріг.
Шепче осінь дівчині: «Люба, не журися:
Це ж розлука з милим зменшилась
На рік!»

Пасло дівча гусяток

Пасло дівча гусяток –
Жовтастих малих витрїшок.
Було пастуша-малятко,
Саме на них схоже трішки:

Жовтенька спідничка в крапку,
Кісники під колір проса,
Роззуті ножата-лапки,
Обкупані в зелен-росах.

Дівчатко усім дорослим
Здавалося непримітним,
А на гусят серйозно
Гукало: – Куди ви, дітки?

Ідіть-но до мене. Казку
Я зараз почну казати... –
Мов справжня дбайлива мати,
Дівча було щедре на ласку.

Вітряк

Свою минулу згадуючи славу,
Забутий і вітрами, і людьми,
На пагорбі, що випнув спину в травах,
Скрипить вітряк протезами-крильми.

Над ним яса, і пісня жайворонка,
І барви дня, й стрімкий політ орла.
Поскрипують протези тихо й тонко,
Та не ведуть старого до села.

Туди, де люди...
Ой, невдячні люди,
Покинули у полі одного!
А він хотів би з вами разом бути —
Багато сили в камені його:

Не скаржиться вітряк на вік і втому
У ніч холодну, дощову, глуху,
Лиш крилоньки нові дали б старому! –
Він замахав би ними у степу.

Загомоніло б мовчазне каміння,
І кожна дошка пісню завела,
Розказуючи юним поколінням
Історію людей, степів, села.

Блискавка

Це було чи, може, лиш приснилось?
Вирувало небо у грозі.
Ти на перехресті зупинилась,
І побачив я в твоїй сльозі

Пройдені й незнані ще дороги,
Весни, зими, журавлів ключі.
Всі мої печалі і тривоги
Заніміли на твоїм плечі.

Як гроза вгамовуватись стала,
Ти мене цілунком обпекла
І пішла, у темряві розтала.
Ніч тебе, обнявши, повела.

А було б мені, мені обнятиі
Та навіки, на літа усі!..
Ще й тепер ходжу тебе шукати –
Блискавку, погашену в грозі.

Монолог пораненого журавля

Б’ють у мене, стогнуть до нестями
Потягів обвітрені гудки,
Ніби кличуть:
«Вирушай за нами!
Як лежати можеш в час такий?»

Поїзди, залюднені експреси,
Не тривожте далеччю мене.
Тільки в мріях неба сині плеса...
Як узнаєш де тебе жбурне?

Я помчав би в парі з вітром радо
Зустрічати ранок у путі.
Але ніч побила мене градом,
Поламала крила молоді.

І тепер в зарошеному полі
Я лежу – живий і неживий.
Що мені в глибоких ранах болі,
Коли серце давить біль тупий?

Важко у краю чужому втому
Подолати, щоб гукнуть:
– Живу!.. –
Та ще гірше прилетіть додому
І безкрило впасти у траву.

Мазальниці

Білять хати в селі молодиці,
Білять зокола і всередині.
В глині кофти, хустки й спідниці,
Брови глиною теж підведені.

Безвідмовно щітки розмочені
Хисту мазальниць підкоряються.
Хати, призьбами прихорошені,
До привітних людей посміхаються.

І не схочеться з білими хатами
Розлучатися сонцю увечері.
...А вночі кожна жінка спатиме
Із лицем, на жарі обпеченим.

То не біда

Коли ти весь у творчому горінні,
А поглядом у завтрашньому дні,
То можеш спотикатись на камінні,
Наколювати ноги на стерні.

І навіть можеш впасти випадково,
Та вже якщо зумієш підвестись,
Ти станеш дужчим устократ і знову
Ітимеш неухильно до мети.

І на майбутнє, мов господар, глянеш,
Бо усього себе вогню віддав.
То не біда, якщо впадеш та встанеш,
Коли ж під ноги дивишся – біда.

Тітка Марія

Полола тітка Марія грядку,
Схилившись над нею коромислом,
І пряла свою нескінченну думу,
Як нитку з шорсткого прядива.
Земля босі ноги тітчині
Цілувала теплом, а подалік
Хата світила вікнами
Крізь замислену зелень кленів.
В хаті, рушниками заклечані,
Два портрети – чоловіків і синів,
Щоразу до тітки всміхаються,
Коли вона входить в хату
Й сідає на лаві втомлено,
І коли ранок шанує
Димом старенької печі.
Двадцять літ усміхаються тітці
Портрети
Живими усмішками згиблих.
Двадцять літ варить тітка їжу
В малих горнятках...
Рядки картоплі скінчилися,
І обірвалася нитка думи.
Випросталася втомлена жінка.
Подивилася вгору – ще високо.
Застигла – велична й мужня.
Освітлена сонцем полудня,
Схожа була на пам'ятник
Скорботі, Життю, Материнству.
...Зеленіла просапана грядка.

Розлука

Ти можеш забуть про мене.
Так я від твого порогу
Трави килимком зеленим
Встелю всі стежки й дороги.

Ти можеш забуть про мене.
Так я у травневий вечір
В вікно твоє гляну кленом,
Зорею впаду на плечі.

Ти кажеш: – Розлука довга,
Солдата нелегко ждати. –
А я у дорогу ДОВГУ
Любов твою хочу взяти.

Коли ж тобі ці три роки
Важким багажем здаються,
Тоді забувай; без строку
Розлуки такі даються.

Я до тебе спішив

Я до тебе спішив опівночі,
Заметілі долаючи вперто.
Скинутими рюкзаками заплічними
Здавалися кілометри.

Присмерк очима вбираючи,
Йшов степами супроти завою.
Йшов до тебе із серцем сяючим,
І дорога була близькою.

А вертався назад світанням,
Коли з'їли замети темінь.
Кожен крок мій вперед,
Це знав я,
Далі й далі веде від тебе.

І колючим здавався вітер,
І свинцем наливались ноги.
І була, ніби вічність, довгою
В шість кілометрів дорога.

* * *
Колихає мене, колихає
Розхвильована моря колиска.
То притоплює, то підкидає
На розпатланім гребені тріскою.

Не надіюся я на баркаси,
А на руки, оці ось, надіюсь.
Чайки линуть своєю трасою
До землі, що ген-ген видніє.

Колихає мене, колихає
Розхвильована моря колиска.
Я руками шир моря рубаю
Й, хоч до берега ще не близько,

Знаю, що допливу до нього,
Бо нерозлучний з вірою.
Море, ти холодне і строге...
Та в мене сонце
Під віями.

Біля річки

В теплих вечірніх сутінках
Місяць прослав доріжки.
– Вутоньки мої, вутоньки... –
Чулося десь від річки.

То чорнобрива дівчина
Білих вутят скликала.
Раптом за хвилю річчину
Глянула... й мовчки стала.

Від берега плив другого
Човном хлопчина милий.
Сіла чорнява до нього –
Плеснули вслід їм хвилі.

Ждала свою Ганнусю
Та й не діждалась мати.
До річки сама йти мусила
Білих вутят скликати.

* * *
Земля навесні так пахне!
Малою клітиною кожною,
Великим і дужим тілом,
Обкупаним у тепліні.

Я, захмелілий зовсім,
Втопаю у дивнім морі,
В якому й земля втопилась.
Та серед тисяч запахів
Один впізнаю відразу –
Рук своєї матері.

Пахнуть вони картоплею,
Огірками, мов сльози, солоними,
Димом ночей недоспаних,
Липою – на щастя надією,
Всім, що є на землі,
І особливо – ніжністю...

Чи, може, то земля
Пахне материними
Руками?

Гармоніст

Івану Типчаку з Перещепина

Ой, грала гармонь весілля,
Почули б ви, грала як!
Ті навіть, що не хотіли,
Виходили на гопак.

Гармонь то сміялась чисто,
То розмову із кимсь вела.
Господаря — гармоніста
Покірна рукам була.

Рукам...
То ж не руки грали –
Обрубки колишніх рук...
В заквітчаних сонцем далях
Дзвенить черевиків стук,

Щасливі пісні струмочуть,
І очі в людей ясні.
А гармоністові очі –
Теж, на війні...

Біль давній.
Хоч серце крають
Осколки біди й жури.
Але він не плаче – грає,
Грає – чорт побери!

Закачати книжку Е К З А М Е Н

Вже весна

Гей, весна вже, весна! Гей, весна!
В синіх пролісках спалено сніг.
Вечорова прозорість хмільна
Над мереживом скреслих доріг.

Гей, весна вже, весна, ой весна!
Скоро вже заоркестрить навкруг.
І любов моя в ніжних піснях
Втопить смуток нежданих розлук.

Я спиняюся під ліхтарем,
Вчувши провесні ходу.
За довічним чеканням дерев
Бачу завтрашню даль молоду.

Бачу очі - такі, як тоді,
Коли зорі казали за нас.
Й не вірю ніякій біді -
Вже ВЕСНА...

ОТУТ

Ключ літ моїх — не відлітає.
Отут настійно кружеля,
Де заповітним виднокраєм
У голубінь вросла земля.

Тут хата батьківська. І мати.
І стежки вічної теплінь.
А ще ж і матіоли, м’яти
Казково-чарівна цвітінь.

Тут споконвіку сонце вранці –
Русявочубе, молоде –
У небуденній вишиванці
В поля трудитися іде.

Тут сяють справжньою росою
Луги в рахманній далині.
Тут золотавою косою
Світнула доленька мені.

Подніпрянські хати

Ці заквітчані подвір'я,
Різьблені мережива...
Кожна хата — як надія,
Мов дівча з сережками.

Та — з очима,як у Мавки,
Та —з блакитним поглядом...
На хатиночки-білявки
Я дивлюся з подивом.

Світла в душу набираю
І краси — не поночі,—
Щоби в будь-якому краї
Бути завше сонячним.

Присвята рідній мові

О, скільки раз тебе, весняну,
В катівні кидали кати.
А ти травою з-під кайданів
Росла, щоб ще п'янкіш цвісти.

Невипадково усміхається
До тебе сонечко з небес...
Хто мови рідної зрікається,
Зрікається й батьків, як пес.

Ніде,ніколи, рідна мово,
Тебе, не зраджував я, ні,
Бо навпіл зі сльозою й кров'ю
Ти — від народження в мені.

З листа до матері

"Не картай мене, мамо, прошу, мамо,
Що мовчанням тебе тривожу.
Просто пошта йде звідси рідко,
Просто часто писать не можу.

Ти, напевно, не мала й гадки:
Твій Іван - і полярник раптом!
Тут, по правді, не легко жити -
Шторми, холод, туман як вата.

Після зміни прийду в каюту -
Від утоми гуде все тіло.
Не втаю: в снах щоночі бачу
Наш Хорол, вишні, хати білі...

Нам, полярникам, мамо, певно,
Як нікому, потрібна ніжність.
Ти пришли мені, дуже прошу,
Тих волошок, що на обніжку..."

Дзвони
Володимирського собору

Я в соборі німий стою.
Але серце бунтує груди...
Україно, судьбу твою,
Може, дзвони оці розбудять?

Над судомою міст і сіл,
Над розливом корчів Дніпрових,
Над заплавами голосінь
Лине дзвін-ураган громовий.

Перекличка віків гучить,
То піднесено,то тривожно...
Зупиняти намарне мить,
А століття, виходить, можна.

Я не знаю імен майстрів,
Котрі дзвонів гудіння требне
Поселили межи вітрів
У безмежнім соборі неба.

Брязк меча і сльозини світ
У гудінні звучать єдино,
Щоби ми зі своїх століть
Убирали душею диво.

Доки будуть ниви...

Любов, що зветься полем,
Життя, що хлібом зветься....
Назвіте вищу долю,
Якщо така знайдеться!

І кроні, і корінню
Молюся я не сліпо:
Допоки є Вкраїна,
Допоки бути хлібу.

Хай нині тиша в полі
І лиховісна спека,
Одначе справжня доля
Від тиші недалека.

Вона чекає сиво
Господарів розкутих...
Допоки будуть ниви,
Вкраїнській долі — бути!

У гуртожитку

У гуртожитку у робітничому
Заскрипіли востаннє двері
До кінця трудовий день вичерпано
У минуле пішов тепер він.

На вузьких спочивають ліжках
Сподівання бентеги сині
Тепла ніч золотими мітлами
Промітає землі стежини.

На світанку швидкі будівельники
У кімнатах піднімуть лемент
І дівчата у вікна викинуть
Наполохану сонну темінь.

Потім підуть сонним містом -
Славні красені, немов тополі.
В зустріч з щастям вірячи міцно,
Йтимуть в ранок - назустріч долі.

Завтра стануть вони коханими,
Завтра стануть вони дружинами.
Завтра кожна з них стане мамою
Найгарнішого в світі сина.

Завтра, завтра... А нині втомлено
Сплять дівчата - чорняві, русі,
І не чують, як їхні долі
Бродять піснею по окрузі.

В досвітковому саду

Я сьогодні засвіту
Вийшов з хати в сад –
Щоб дерева заспані
Свіжо обкопать.

Тільки-но лопатою
Доторкнувсь землі,
Як почув над хатою
Гомін журавлів.

Вмить розправив спину я
І, до сліз в очах,
Низку журавлиную
Надивлять почав.

Відшукавши, радістю
Виповнився враз:
Раз летять веселики –
Вже весна у нас!

Вже ніяким прикрощам
Не спинить її.
У саду вкраїнському –
Вишеньки й мої.

Змівши злість і гордощі,
В людський сад гряде
День, якого зроду ще
Не було в людей...

Знишкнув гурт веселиків,
Зник удалині, –
Над новими селами
Путь повів весні.

Ну а я задумою
Роззирнув свій рай, –
Гай, труда в саду моїм –
Непочатий край...