Відомому фольклористові, кандидатові філологічних наук Федорові Івановичу Лаврову в 1973 році виповнилося сімдесят років.
З ЛІТОПИСУ ВЕРЕМІЇВКИВ XIX ст. тут бували видатні художники Лев Жемчужников, Опанас Сластіон, письменники Олена Пчілка, Михайло Старицький та композитор Микола Лисенко, а також народні співці Остап Вересай, Михайло Кравченко, Федір Кушнерик та інші письменники, художники, кобзарі і лірники, прізвища яких, на жаль, залишилися невідомими. У І875, 1877, 1879 та 1880 роках Вереміївку відвідував відомий український художник-демократ, фольклорист і етнограф Порфирій Денисович Мартинович. Народився він 7 березня 1856 року в селі Костянтинівні (тепер Красноградський район Харківської області). Юнацькі роки провів на селі, часто слухаючи українські народні пісні, щедрівки, колядки, казки, легенди, оповідання. Згодом, перебуваючи у Вереміївці, П. Д. Мартинович ще більше зацікавився поетичною творчістю народу і вирішив записати від селян все найцікавіше, що чував від співаків та оповідачів. Від Кирила Васильовича Сайка він записав кілька сповнених гострих соціальних характеристик народних пісень та казок, зокрема таких як: «Казка про запорожця», «Казка про Правду», «Подарунча», «Два з торбою». Окремі з них досить великі за своїм розміром. Так, наприклад, віршована казка «Подарунча» займає шістдесят друкованих сторінок, або дві тисячі чотириста рядків тексту. Казка «Про Правду» опублікована на тридцяти сторінках збірника і становить тисячу сто сорок рядків тексту. Дуже шкода, що Мартинович не опублікував докладної біографії Кирила Васильовича Сайка, цього, безперечно, талановитого казкаря, обдарованого феноменальною пам'яттю. Від 70-річного священника Вереміївської церкви Павла Тукалевського записав Порфирій Денисович дотепну народну казку «Як запорожці їздили у Петербург до цариці», а від Сазона Лукаша — народні казки: «Мара», «Два брати», «Відьма», «Харциз» і пісню «За нашою слободою». Від Вереміївського козака Грицька Гончара він записав цікаву розповідь «Про кошового Гладкого», а також «Розказку про те, як дід Іваненко втік з Вереміївки через Дніпро на той бік у Боровицю, а відтіль з Боровиці у Січ і як при йому те було, що і Січ руйнували, як запорожці тікали до турецького султана, як війська край брали і як уже навпослі дано їм, запорожцям, місце коло Чорного моря, де вони і понині живуть». Від козака Олекси Бондаря Мартинович записав дві історичні пісні з життя запорозьких козаків, а від козака Івана Душейка — історичну пісню «Ой під вишнею...». Вже 1885 р. у журналі «Киевская старина» П. Мартинович почав друкувати свої записи. В XI книзі за цей рік з'явився запис від Грицька Гончара «Из народных преданий». В 1904 році в тому ж журналі опубліковано багато записів П. Мартиновича з Вереміївки. Як окремий варіант вони були видані 1906 р. у вигляді збірника «Українські записи Порфира Мартиновича» (К-, 1906). Тут вміщені й інші фольклорно-етнографічні матеріали, зібрані Порфиром Денисовичем Мартиновичем дещо пізніше на Полтавщині. П. Д. Мартинович приїжджав до Вереміївки іноді і на тривалий час. 1878 року художник приїхав сюди з Петербурга. З огляду на вкрай скрутне матеріальне становище Мартиновича на цю його подорож друг Г. С. Вашкевич зібрав на шевченківських роковинах п'ятдесят карбованців, а відомий російський художник Іван Миколайович Крамський позичив йому двісті п'ятдесят карбованців. На ці гроші Порфир Денисович Мартинович прожив у селі Вереміївці понад дев'ять місяців. Витративши ці гроші, він вимушений був виїхати звідси. Навчаючись у Петербурзькій Академії художеств, до якої вступив 1873 року, Мартинович розпочав свій творчий шлях з ілюстрацій до знаменитої «Енеїди» І. П. Котляревського. Ці твори експонуються у Харківському музеї образотворчого мистецтва. Про враження, яке справляли вони на глядачів, розповідає друг Мартиновича, художник О. Г. Сластіон. В 1903 році в день відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в м. Полтаві було влаштовано музичний ранок, на ньому демонстрували чарівним ліхтарем малюнки Порфира Денисовича Мартиновича до «Енеїди». «На величезному екрані вони повагом чергувались один за одним, і публіка приймала їх із надзвичайним захопленням...» («Мартинович». Спогади О. Сластьона, X., 1931, стор. 135). Під час перебування Мартиновича у Вереміївці художник з великим захопленням малював вереміївських селян, зокрема тих, від яких він записував згадувані казки і легенди, а також різні жанрові картини тощо. Зробимо перелік цих його творів: «Базар у Вереміївці» (1879). «Внутрішність хати козака Грицька Гончара у Вереміївці» (1879). «Козак Олекса Бондар» (1880). «Шинкарка» (1878). «Федір Мигаль з Вереміївки» (два портрети, 1880). «У канцелярії волосного пристава» (Дата цього і наступних творів не зазначена). «Грицько Гончар» (два портрети). «Голова дівчини». «Весільний боярин у містечку Вереміївці». «Чоловік з батогом із містечка Вереміївки». «Макар Тукалевський». «Вулиця у Вереміївці». «Баби печуть хліб». «У стану».  З численної колекції малюнків художника чимало загублено. Втрачений, на жаль, його твір «Вереміївська молодиця в очіпку і в коліщатій запасці», а також портрет «Макар Павлович Тукалевський у сорочці, у панських брюках, у підтяжках і босий». Про все це докладно пише Мартинович у листі від 8 червня 1888 року до свого приятеля художника з Миргорода Опанаса Григоровича Сластіона. Лише 1927 року, перебуваючи у Харкові, він знайшов там частину своїх творів, а між ними й малюнок «Вереміївська молодиця». Твір Порфира Денисовича «Молода йде з дружками у Вереміївці» потрапив до відомого українського художника Сергія Івановича Васильківського. Перебуваючи у Вереміївці, Мартинович навідувався і в сусідні з нею села. У селі Гусиному художник намалював два портрети: «Хлопець Панько» і «Поміщик П. М. Ілляшенко». Портрети Мартиновича «Грицько Гончар», «Поміщик П. М. Ілляшенко» і «Макар Тукалевський» експонуються у Харківському музеї образотворчого мистецтва. Твори «Козак Федір Мигаль», «Дяк», «У стану» зберігаються у Київському державному музеї українського образотворчого мистецтва. Про окремі роботи Порфира Денисовича Мартиновича, виконані у Вереміївці, їх соціальну й художню цінність говорить Опанас Григорович Сластіон. Портрет «Козак Федір Мигаль»,— зазначає він,— є переконливим доказом великої майстерності Порфира Денисовича Мартиновича». В окремих своїх портретах поміщиків, т. я. багатіїв, дяків, пристава і інших Порфир Денисович Мартинович подає досить гострі соціальні характеристики змальованих персонажів. Художник П. Д. Мартинович не лише сам захоплюється природною красою Вереміївки та доволі-таки оригінальними типами тутешніх селян і козаків, а й своїми розповідями про це козацьке придніпровське село заохочував і інших побувати в ньому. Особливо багато розповідав Порфир Денисович про Вереміївку своєму другові по Петербурзькій Академії художеств художнику Опанасу Григоровичу Сластіону, який одразу після закінчення навчання оселився у Миргороді на Полтавщині. Дізнавшись про те, що влітку 1878 року Мартинович перебуває у Вереміївці, Опанас Григорович вирішив нарешті відвідати тут свого задушевного приятеля і поглянути па красу Вереміївки, «що так чарувала його своїм ще старовинним життям»,— писав О. Сластіон. Про свою подорож до Вереміївки досить красномовно розповідає сам Опанас Григорович у своїх відомих «Спогадах». Влітку 1878 року, перебуваючи в Києві, Сластіон зустрівся з Оленою Пчілкою. «Ми якось змовились,— пригадує Сластіон,— поїхати провідати Мартиновича в його казковій Вереміївці (...) Поїхали ми к «Петру», бо якраз тут збирається великий ярмарок, отже, значить, можна було надивитись різних старовинних костюмів, типів, наслухатись кобзарів — усе це нас дуже цікавило... Подорож удалася. Погода стояла чудова. Тихий літній вечір настроював на співи і я немало співав Ользі Петрівні наших таврійських, старих запорозьких та чумацьких пісень. Пароплав через мілководдя дуже спізнився, і на кінцеву станцію (пристань) «Богун» ми приїхали вже близько півночі. А ще треба було верст 12 їхати до Вереміївки...» («Мартинович». Спогади Сластьона, стор. 100). Порфир Денисович Мартинович дуже зрадів, побачивши своїх дорогих гостей, і почав улаштовувати їх на квартирі в одного знайомого йому селянина. Не можу не навести ще невеликий уривок із «Спогадів» Сластіона. «Ольга Петрівна, здається, після обходу ярмарку того ж дня й поїхала до Києва, а я зостався ще на два дні роздивлятись та знайомитись із тим дивним селом. Хоч який, здавалося, непомітний був приїзд наш у Вереміївку, а проте «недреманное око» місцевої поліції нас не минуло. Діло в тім, що Ольга Петрівна, як тоді це треба було робити, захопила з собою у Вереміївку декілька українських книжечок і роздала їх декому з вереміївчан. Про це зразу ж стало відомо поліції через шпигунів-добровільців, що сами одержали ті книжечки. Мартинович згодом мав немало неприємностей із становим. Мартиновичу хотілося бути там без найменших підозрінь та закидів, а тут — на тобі! Справжня крамола виявилась!» (Там же, стор. 103—104). Повертаючись з Вереміївки до Петербурга, Мартинович ще дуже довго згадував все те прекрасне й оригінальне, що вабило його як художника, фольклориста й етнографа у цьому селі. Тут художник удосконалював малюнки й портрети, змальовані у Вереміївці. Про одну з таких захоплюючих розповідей Мартиновича пише Сластіон у своїх «Спогадах». Одного разу Мартинович з Сластіоном побували у Петербурзі на вечорниці у відомого українського вченого-етнографа і фольклориста Павла Платоновича Чубинського, що лише недавно повернувся з архангельського заслання. Всі сміялися, коли Мартинович майстерно розповідав про вереміївського писаря, задаваку й п'яничку, який вважав, що він має превелике значення в селі та, що він всезнаюча начальницька персона. «Він разів із десять,— пригадує Сластіон,— повторяв, тикаючи себе пальцем то в лоб, то в груди: Волосний писар! Волосний і писар! Волосний писар! і додавав до цього коротенькі фрази, наприклад: «Я чисто все можу! Ну чисто все і знаю: по рихметиці — іменітельний, родітельний, по граматиці — той он як його, чорт його й вимовить, ну чисто все знаю! Ого-го! Волосний писар! Волосний писар!!!» (стор. 36). Вереміївці свято бережуть пам'ять про П. Д. Мартиновича. Його високомистецькі твори, які відображають оригінальні типи місцевих селян, та численні записи фольклорно-етнографічного матеріалу — дорогоцінна культурно-мистецька спадщина. Видання містить друковану фольклорно-етнографічну та епістолярну спадщину видатного українського художника, етнографа та фольклориста Порфирія Денисовича Мартиновича (1856-1933). До книги також увійшли аналітичні статті провідних фахівців - дослідників життя, етнографічного та мистецького доробку П.Д. Мартиновича. Книгу проілюстровано найвідомішими художніми роботами майстра, доповнено біогорафічними матеріалами та приурочено 155-річчю від дня народження автора. 
Переміститись на сайт видавця Савчука Олександра Олеговича  За своїх студентських років не раз проїздом з села Гриньки до пристані «Богун» бував у Вереміївці і Микола Лисенко. Коли Микола Віталійович, став уже славетним композитором, він часто мріяв про поїздку до свого рідного села Гриньки та про відвідання сіл Полтавщини. У книзі «Про Миколу Лисенка. Спогади сина» (К-, 1957) Остап Миколайович Лисенко розповідає: «Щороку збирався він (М. В. Лисенко.— Ф. Л.) на Полтавщину. Разом з Михайлом Старицьким обмірковували плани подорожі. ...Бува зійдуться старі друзі, і тільки й чуєш: Гриньки, Жовтню, Галицьке, Кліщенці, степ рідний і милий. І не раз висловлювалася думка: — Ось літом зберемось усі разом і — на Полтавщину. Після таких розмов аж свіжішав батько, ніби не в мріях, а наяву дихнув степовим розмаєм, ніби і справді омився кришталево-прозорою водою рідної Сули. Та надходило літо, і зимові мрії танули, мов сніг навесні. Знову в який раз виїздили ми усією сім'єю не на Полтавщину як гадалось, а... в Китаїв...» (стор. 137). «Гарно було тут батькові»,— згадує далі син М. Лисенка. Та він дуже скучав за полтавськими селами. «...От у нас на Полтавщині»,— любив повторювати ці слова Микола Віталійович (стор. 138). Нарешті давня мрія М. Лисенка про поїздку на Полтавщину здійснилась. 1911 року Лисенко поїхав до своїх рідних сіл. «Поклонюсь востаннє широким ланам, милому Жовнину, зеленим берегам Сули...»,— говорив він. «Наприкінці липня батько попрощався з нами,— пригадує Остап Миколайович,— і вирушив на пароплаві вниз по Дніпру до «Богуна», звідти він уже кіньми добрався до села Галицького». Не можна не згадати тут і про сердечну дружбу М. В. Лисенка з письменником М. П. Старицьким, з яким вони нерідко мандрували по селах Полтавщини і записували українські народні пісні. Трудно уявити, щоб вони не побували тоді у Вереміївці, цьому працьовитому і співучому селі. Частенько мріяв і син великого композитора — Остап Миколайович Лисенко — побувати в селах, які так сердечно любив його батько. Ось прийшли теплі, щедрі сонячні дні літа 1914 року. Остап Миколайович з своїми друзями відправились на батьківщину Миколи Лисенка. Ось як згадує син покійного композитора свою подорож, захоплюючись красою Вереміївки: «Спустились ми пароплавом до «Богуна»... і покотили у Галицьке. Проїхали Вереміївку, велике козацьке село, піднялись на гору і аж дух перехопило: куди не глянеш, широкий і безкраїй степ. Де-не-де видніються хатки, бовваніють козацькі могили вздовж шляху, яким колись ішли татари на Україну». Як уже згадано вище, у Вереміївці колись бували й найвидатніші українські народні співці-кобзарі з Полтавщини: класик українськогокобзарства Остап Вересай, учасник революційних селянських повстань 1905 р. у Великих Сорочинцях на Полтавщині Михайло Кравченко, талановитий кобзар з Великої Багачки Федір Кушнерик та інші кобзарі і лірники. Сюди їх вельми приваблювали великі, багатолюдні ярмарки та базари, а також щедрі люди, які дуже любили слухати у виконанні кобзарів і лірників стародавні українські народні думи та історичні пісні. Про Вереміївку дореволюційних часів, про її історичне минуле, революційні події, які відбувались тут у 1905 році, активних учасників цих подій, про побут і звичаї людей цього села існує деяка література, окремі газетні статті тощо. Наш невеликий нарис про це чудове село хоч якоюсь незначною мірою доповнить одну з цікавих і важливих сторінок культури і побуту Вереміївки, цього красивого куточка чарівної Полтавщини. У повоєнні роки, коли виникло питанпя про побудову на Дніпрі КремГЕС, а в зв'язку з цим і питання про затоплення земель ряду придніпровських сел, в тому числі і Вереміївки, директор Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії Академії наук УРСР академік М. Т. Рильський схвалив мою пропозицію про відрядження до Вереміївки групи наукових співробітників для збирання тут фольклорно-етнографічних матеріалів. Незабаром була утворена експедиційна група наукових співробітників, яка на спеціально обладнаній машині відбула до Вереміївки. У складі цієї експедиційної бригади були фольклористи Г. С. Сухобрус, М. С. Родіна, А. І. Гумелюк та художник А. В. Німенко. На керівника цієї наукової експедиції директор інституту М. Т. Рильський призначив автора цих рядків. Величезне село Вереміївка розподілено на ряд, так званих, кутків, яких налічувалось тут дванадцять. Всі вони мали своєрідні давні назви: Столиця, Город, Тимченки, Погоріле, Заболото, Біла голова, Пасічне, Нечаївка, Баталей, Запіски, Миклашівка, Бражне. Учасники експедиції працювали на всіх цих кутках, записуючи на магнітофонні плівки чи просто в зошити найрізноманітніші пісні, частушки, легенди, казки тощо. Після розшифровки записаного у Вереміївці фольклорного матеріалу республіканське радіо зробило декілька передач найкращих народних пісень. У теперішньому селі Тимченках, яке зберегло назву одного з багатьох кутків Вереміївки, утворено краєзнавчий музей. На одному з його великих стендів експонується ряд ілюстрацій і фотокопій з творів Мартиновича, намальованих ним у селі Вереміївці. Нащадки вереміївців не забувають своїх предків. Федір Іванович Лавров. Київ. Матеріал для цієї сторінки надав Савченко Володимир Семенович, син Семена Васильовича - відомого поета-гумориста, якому Федір Іванович Лавров був хрещеним батьком. |
