>
Стадник Наталія Петрівна

    Народилася в селі Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області 25 березня 1961 року. В 1968 році пішла до першого класу Вереміївської середньої школи, яку закінчила в 1978 році.
    В той же рік пішла працювати в місцевий рибколгосп ім. Шмідта, спочатку в цех по виготовленню поліетиленових пакетів, а потім, вступивши на заочне відділення бухгалтерського факультету Української сільськогосподарської академії в м. Києві, перейшла працювати бухгалтером по зарплаті, де й працювала до 1985 року.
    У 1982 році вийшла заміж за свого однокласника Віктора Стадника, який на той час закінчив мореходне училище в м. Петропавловську на Камчатці. У 1983 році народилась дочка Людмила. У 1985 р. переїхала жити до Петропавловська-Камчатського. Там деякий час працювала бухгалтером, а потім перейшла на роботу в дитсадок.
    У 1988 році повернулась знову в рідне село і пішла працювати в дільничну лікарню молодшою медсестрою швидкої допомоги. В лікарні працюю і до цього часу.
    В 1994 році народила сина Владислава. Так склалася доля, що життя своє присвятила родині: дітям, чоловікові, батькам.
   У 2005 році від інсульту помер чоловік. Ця подія повністю перевернула все, більш-менш влаштоване життя.    

Від природи маю веселу, лагідну і дуже романтичну вдачу. Ще за шкільною партою дуже полюбляла літературу, особливо російську, подобалось писати твори. З того часу, з шкільних років, свої почуття пробувала втілювати у вірші, ще не зовсім досконалі. На жаль, вірші шкільних років не збереглися. Серйозні вірші почала писати десь із середини 90-х. Свої почуття, переживання, любов, біль, радість, невдачі намагалася відтворити у віршах, вже будучи зрілою, сформованою особистістю. Писала їх, в основному, для себе, маючи від того неабияке моральне задоволення. Вірші, художнє слово допомагали мені в скрутні хвилини життя, з ними легше було переживати невдачі, горе, нещастя, душевний біль.
    Одного разу мої вірші надрукувала районна газета "Світлий шлях". А зараз, маючи вже достатню кількість своїх творів, подаю деякі з них на розгляд громадськості.

   Прихід своєї музи можу охарактеризувати такими рядками:

Душа не покоряется годам,
И старости недуг над ней не властен.
И сердце говорит: "Я не отдам,
Не распылю ни радости, ни страсти.

Смотри, какое сердце молодое,
Смотри, какая юная луна!
Да разве я старее их? Пустое,
Что синим отливает седина!"

             Д. Абиев.

    Мої вірші, як жінки романтичної і такої, що тонко сприймає і відчуває відтінки людських почуттів і стосунків, звичайно ж, про кохання до чоловіка, єдиного, неповторного, незрівнянного...


   Тобі, коханому

Я люблю тебе, просто люблю,
Як ніколи до цього раніш.
Ніжно струшую срібну росу
Коли вранці іду босоніж.

А іду я назустріч тобі
Крізь часи, непогоду і далі.
Тільки б глянути в очі твої
Та забуть свої біди й печалі.

Уже діти дорослі у нас,
І любити, мабуть, вже не гоже,
Але душу не старіє час,
І кохання, як в юності, схоже.

Літній вечір теплом обійма,
А здається - то руки твої.
Та тебе поруч мене нема,
І до ранку мовчать солов'ї.

Мій хороший, тебе я шаную,
Зичу щастя, здоров'я й добра,
І вклоняюся низько й цілую
Твої зморені руки й вуста.

День за днем в нескінченнім чеканні,
Все життя моє й помисли - ти.
Ти - це сльози у радість зіткані
У мої романтичні думки.

Все це ти - мій коханий, єдиний.
Ти - і сонце, і дощ, і гроза.
Ти - гірський той потічок нестримний,
Почуттям цим дивуюсь сама.

Подаруй мені зустріч, коханий,
Скатерть білу на стіл постелю.
Коли б знав ти, який ти жаданий,
Я для тебе що хочеш зроблю.

Хай щастить тобі, любий козаче,
Зірка з неба впаде хай до ніг.
Я люблю: і сміюся, і плачу,
І чекаю з далеких доріг

   *    *    *
Не зупинить тебе! Ти вітер!
Обняв - і далі полетів.
Та найдорожчий всіх на світі
Для мене ти, коханий мій.

Туманом сивим осінь плаче,
Зима снігами замете.
А я люблю тебе, козаче,
Яка ж щаслива, що ти є.

Я настраждалася доволі,
Та блик в очах не погасить.
Ми крадем зустрічі у долі,
Спасенна будь, блаженна мить!

Чекаю я і кличу знову,
Вночі молюсь ім'ям твоїм.
Мені ж шепоче колискову
Лиш тиша, зіткана із мрій.

Сумую, мучуся, не каюсь,
Як в юності кохаю знов,
Неначе взимку упиваюсь
Зеленим гомоном дібров.

Кохання полум'я одвічне
Горить в моїй душі, живе!
Вклоняюся тобі, всевишній,
Що в мене мій коханий є
      *    *    *
Чим пахне осінь? Скошеним колоссям,
Листа багрянцем у похмурий день.
І літ моїх посрібленим волоссям,
І жалем недоспіваних пісень.

Чим пахне осінь? Срібним зорепадом,
Росою капельок на кінчиках трави,
Духмяним хлібом і густим туманом,
Чарівним сяєвом осінньої краси.

Чим пахне осінь? Зібраним врожаєм,
Пожнивним запахом ще теплої ріллі.
Щоб знов весною квітувать розмаєм,
Пташиним співом у вербовому гіллі.

Чим пахне осінь? Саваном чекання
І маревом омріяних ночей.
Прозорим смутком раннього смеркання,
І відблиском закоханих очей

Чим пахне осінь? Спогадом сп'янілим,
Твоїм цілунком, щирістю душі.
І доторком до скронів посивілих
І поглядом ранкової зорі.

Чим пахне осінь? Приморозком раннім,
Мов ніжний слід сріблястої імли.
Терпким прощанням, поглядом останнім,
Передчуттям наближення зими.

Зігрій же душу, осене похмура.
Я ще жива і піснею й віршем,
Коханням щирим і життям минулим,
І цим жаданим, і тривожним днем.

       *    *    *
Будь вечно молод и прекрасен,
Как лучик солнца золотой.
Как лунный свет: и чист, и ясен,
И сильным, как морской прибой.

Будь весел, счастлив, будь любимым,
Надёжным, милым, дорогим,
Единственным, неповторимым
На зависть недругам своим.

Будь летом в зной, зимою в стужу,
Любовником, мужчиной, мужем,
Неотразимым будь и страстным,
Не хмурься, словно день ненастный.

Будь нежным, ласковым, пригожим,
Отцом и другом будь хорошим.
Будь своим близким самым главным,
Одним - единственным, желанным.
   Моему единственному,
   любимому мужчине
посвящаю...
     Весна

Уходят годы. Как печально.
Стою одна среди берез.
Подаренный тобой случайно
В руках букет из алых роз.

Цветы к губам я прижимаю,
Целую каждый лепесток.
И наши встречи вспоминаю,
Перевернув судьбы листок.

В глазах печаль и боль застыла,
Из дальних жду тебя дорог.
Недавно лишь метель кружила,
А тут - весна уж на порог.

Деревья, - как зеленый иней,
Трава у ног - живой ковер.
И птицы, - под небесной синью,
Оставили земной шатер.

Весна пришла! Природа дышит.
И лишь в душе холодный лед.
Жаль, что меня ты не услышал,
Жаль, что придти ко мне не смог.

И жизни смысл! И боль разлуки,
И лучик утренней зари,
И сердца сбитый ритм от муки –
Все это ты мне подарил.

Пройдет весна, наступит лето.
Так в жизни было много раз.
С тобой не встречу я рассвета,
Не обниму тебя сейчас.

Лишь в мыслях я с тобою буду:
Весна ли свежестью пьянит,
Зима ли снегом все завьюжит,
Иль осень златом одарит.

Тебе прохладой летом стану,
А в холода согреть смогу.
Сумею исцелить я раны,
Боль от тебя я отведу.

Люблю,- ты знаешь. Ночь уходит.
Уж разгорается рассвет.
И грезится: а жить ли стоит,
Когда тебя со мною нет ?
    *    *    *
Казнит меня безумный мир
За то, что я люблю другого.
Стоит он тенью у порога
И душу пьёт, как злой вампир.

1. Уходит жизнь и нет стихов.
    Душа рыдает, но не рвётся.
    Глаза твои как дно колодца,
    Как лёд ушедших холодов.

2. Но я люблю эти глаза,
    И строгий взгляд, и губ изгибы,
    И рук тепло твоих, любимый,
    И жёсткие твои слова.

3. Люблю тебя, когда светло,
    Люблю в ночи под звёздной
                                      пылью.
    Как будто горечью полынной
    Запила сладкое вино.

4. Люблю и жду, Не веришь, что ли?
    Тот яд любви испив до дна,
    И захмелев, теперь одна
    И вою, и стону от боли.

5. Как одинокая волчица,
    И от обид, и без причин
    Смотрю, прищурясь, на мужчин, -
    Любовь - пустая небылица.

6. Прости меня за всё, что было,
    Хоть огорчений не исчесть.
    Любовь - она была и есть,
    Я ничего не позабыла.

7. Пускай не кружит вороньё,
    Судьба тебе пусть улыбнётся.
    Пускай всё в жизни удаётся,
    Родное солнышко моё.



   *    *    *
Наш последний акорд
Отзвучал звёздным маем.
Этот сложный кроссворд
Мы с тобой не решаем.

Слишком поздно с тобой
Мы смогли объясниться
И остался ожёг
Горьких слёз на ресницах.

Только счастья мираж,
Полынь-горечь утраты.
Серых будней пейзаж, -
Боль нелепой расплаты.

Только пепел вокруг.
Почерневшие листья.
Всё случилось не вдруг, -
Прозвучало, как выстрел.

Оборвалась вдруг нить,
Что с тобою связала,
Вечно будет болеть
Нанесённая рана.

Только память - со мной!
Встречь коротких мгновенья,
Твоих рук, губ тепло,
Синих глаз притяженье.

Не спеши осудить,
Жизнь под корень скосила.
Научила любить, -
Счастья не подарила.

Я сумею с собой,
И судьбою смириться.
В сердце вечная боль
И ожёг на ресницах.

       *    *    *

Я губ твоїх торкнусь, мов джерела.
П'янкого трунку з них напитися б доволі,
Бо збожеволіла давно я від любові
І допиваю смуток цей до дна.

В очах твоїх, як в вирі, утоплюсь.
Забуду мудрості життєвої науки,
Бо збожеволіла давно вже від розлуки,
І до кінця життя не схаменусь.

Твою натружену цілую я долоню.
До тебе думкою я лину повсякчас.
Бо у душі моїй ще промінь не погас,
Що споконвіку називається любов'ю.

Коханий мій, чаклун мій і король!
Тобі залишилося віддавать накази.
Гірка забулася нещирість і образи,
По-іншому кохаю тебе знов.

Любові келих випити б до дна...
Та ти в житті моїм з'являєшся так рідко...
Самотня я, згорьована лебідка
Торкаюсь твоїх губ, мов джерела...

  Памяти ушедших
матерей    
Как разделить с тобою боль?
Её я испытала тоже.
Немного лишь была моложе,
Чем ты теперь. И не стобой.

Ушел из жизни человек.
И эта боль лишь с той сравнима,
С какой теряем вдруг любимых,
Уж зная точно, что навек.

Стоим с поклоном у дверей,
А память мчится колесницей,
И стынут слёзы на ресницах,
Когда теряем матерей.

Пока родители живут,
Для них всегда мы ещё дети,
Дороже всех людей на свете,
Нас пожалеют и поймут.

Ужасно пережить тот миг,
Когда болит душа и тело,
Когда в тебе всё онемело.
И слышен только сердца крик.

И горечь слов, и суеты,
И боль, что сердце рвёт на части, -
Увы, но все мы в божей власти,
Мужчины плакать не должны.

Одна нам цель дана судьбой.
Пускай ушедшим земля пухом.
Родной мой, будь же сильный духом.
Как разделить с тобою боль?


    Белый танец

Это пьяный угар. Я ведь знаю.
Но понравился, не уходи!
Твои руки, пьяня и дурманя,
В мир другой от земли унесли.

Зал ушёл из под ног. Невесомым
Стало вдруг всё вокруг. И сама
В твоих ласковых сильных ладонях
Растворилась, сошла я с ума.

Ты ворвался, как снег среди лета,
Словно ливень и град в знойный день.
Разбудив во мне снова поэта,
Был со мной, был рядом, как тень...

Как звезда, - сорвалась и упала,
Как костер ты, как пламя в ночи,
Моё сердце и жизнь растерзала
Эта встреча. Хороший, прости...

За безумство, за слёзы, за память,
Что навечно остались со мной.
Знал бы, как мою душу изранил,
Как девчёнку, увлёк за собой...

Позови, укради... Только знаю,-
Жизнь моя без тебя догорит.
Никогда не узнать, как ласкают
Твои губы и руки твои.

Ничего уж теперь не изменишь,
Поезд нам не догнать. Он ушёл.
Не сыграют с тобой нам свирели,
Нету права у нас на любовь.

Счастлив будь! Словно песня,
                               крылатым,
Не согнутся пусть плечи твои.
И душа будет вечно богатой
Ярким пламенем чистой любви.
       *    *    *
Ти збережи навік моє кохання,
Бо ти для мене є любов остання.
Не думати про тебе я не в змозі,
Чи вдома зараз ти, а чи в дорозі.

В думках до тебе лину щохвилини,
Без тебе я не житиму, загину.
Чекаю ту годину вечорову,
Твій голос чую й оживаю знову.

Для мене ти, мов юності відлуння,
Любов яскрава, перша, незабутня.
Напевно пізно доля схаменулась,
Життя спочатку вже не повернулось.

Залишився мені лиш біль чекання,
Безсонні ночі, сльзи і страждання.
Хвилини зустрічі у нас такі короткі,
Твої вуста цілющі і солодкі.

Якби подарував мені бог крила,
За хмари щоб злетіти я зуміла.
Дістала б з неба зірку світанкову,
Змінила б свою долю полинову.

Єдиний мій, хороший і жаданий!
Найкращий в світі, ніжний і коханий!
В твоїх руках - голубка сизокрила,
Злітаю й падаю, й піднятися несила...

Та не дарма! Це щастя покохати!
Закони і кордони всі зламати.
Відчути серце з розумом в двобої,
Душі, мов пташці, вирватись на волю!

І нічия тепер, і нещаслива.
В твоїм житті хотіла бути дивом,
Дощем весняним, росяним світанням,
І сонця променем, і зоряним смерканням.

Ніхто не знає, скільки літ судилось.
Чи справді це було? Чи тільки снилась
Та вистраждана зустріч на світанні?
Лиш знаю - ти любов моя остання.