>
Проскура Катерина Василівна



    Гімн рідній школі

Ти дійсно храм - велика і велична,
Адже ростиш багатство душ людських.
На перший погляд – ніби зовсім звична,
Бо шкіл багато є іще таких.

Для мене ж найдорожча ти у світі
До тебе моє серце промовля.
До тебе лину в щирому привіті
Ти, школо Вереміївська моя.

Бо ти мене в широкий світ пустила,
Шкільних наук стежками повела,
Знання дала, як для польоту крила,
В життєву вись злетіть допомогла.

Серед твоїх випускників таланти,
Які чимало досягли в житті:
Учені, хлібороби, музиканти
І знамениті люди, і прості.

То ж вічна будь від роду і до роду,
Як вічні небо, зорі і земля,
Пишайся в слові рідного народу
Ти, школо Вереміївська моя!



    Слово першої вчительки

Ви не рідні мені, та для мене ви всі наче діти,
Й не дивуйтеся так в цю тривожну і радісну мить,
Голос чом починає на зламі зрадливо тремтіти,
І підступна сльоза погляд мій раз-ураз туманить.

Сталось все якось враз, адже кожен день перед очима.
Лиш сьогодні помітили раптом, що ви вже зросли...
А мені пригадалися знову такими малими,
Як тоді, коли мами вас вперше у клас завели.

А сьогодні - прощанна зі школою, із вчителями,
Вальс шкільний пролуна, ніби двері відкриє у світ,
Що простелить стежини й широкі шляхи перед вами
І покличе летіти усіх у далекий політ.

Тож скрізь бурі летіть! Не лякайтесь тяжкої роботи,
Розгорніть свої крила, серця до людей розгорніть,
Осягніть глибину і найвищі у світі висоти,
І стремлінням у кожному ділі горіть!

...Але де б не доводилось, діти, в житті вам літати,
Повертайтеся часом додому з найдальших доріг.
Ія, перша учителька ваша, немов рідна мати
Знову вийду стрічать вас усіх на шкільний наш поріг.




    Прощальний вальс

Ще ніч, та скоро небо загориться,
І день новий в життя покличе нас.
Ні, я не марю, це мені не сниться -
Я вчительку запрошую на вальс.

Раніше я не наважився б, можливо,
Щоб підійти і запрпосить на круг.
Та серце так забилося тужливо,
І в грудях враз затамувався дух,

Бо стало ясно: ось воно, прощання.
Уроки, школа, все до чого звик...
І перша наша вчителька й остання -
Наш незамінний класний керівник...

Спливає ніч... Ось небо загориться,
І день в нове життя покличе нас...
Ні, я не марю, це мені не сниться -
З учителькою я танцюю вальс...
Прощальний вальс...


    На зустріч однокласникам

За плечима у кожного з нас чималенько вже років,
І спливло у ріці за цей час чималенько води,
Але в пам'яті нашій живі і дзвінки і уроки,
І ми знову і знову усі поспішаєм сюди.

Вчителі наші рідні! Сьогодні ви теж поруч з нами,
І на віях у кожного чиста сльозинка бренить.
У глибокій пошані схиляємось ми перед вами
Й кажем щирі слова в цю високу урочисту мить.

І хоч майже у всіх скроні вже сивиною срібляться,
Молоді ми і юні, неначе - ні горя, ні лих,
Наче кожному з нас, як тоді, нині знову - сімнадцять,
І ніхто ще не звідав доріг і тернистих й крутих.

Пригадаєм уроки і дні безтурботні веселі,
Дружбу, що тут пізнали, і першу юнацьку любов...
Рідна школо! Сьогодні нам ширше відкрий свої двері, -
Ми на зустріч з дитинством сюди всі зібралися знов.



   *   *   *
Я через поле йду, що вже пооране
Й засіяне і житом, і життям,
В якім бере початок моє зоряне
І ще чиєсь щасливе майбуття.

Вдихаю аромат на повні груди.
Бентежна радість серце окриля,
І скільки глянеш навкруги – повсюди,
Мов немовлятко дихає рілля.

Над нею пісня радісно вирує,
І душу повнить тихоплинний щем.
...Так п’янко й солодко земля парує,
Улита першим весняним дощем.


    Прийди

На бруківку листя
Жовте опадає,
Яблунево пахнуть
Осінню сади.

Кожен вечір, любий,
Я тебе чекаю,
Тож прийди до мене,
Я прошу: прийди!

Я тебе зустріну
За селом у полі,
Тихо й непомітно
Час наш промайне.

Дякувати буду
Я щасливій долі,
Що звела з тобою
Навіки мене.


 Прощання з дитинством

Я біжу по стерні золотистій,
Я розкинула руки – лечу!
Утікає від мене дитинство.
– Зачекай! – вслід йому я кричу.

А воно усміхнулось привітно
І розтало в ранковій імлі.
Вітерцем не зітертий ще літнім,
Слід дитинства лишивсь на землі.

Та за мить я вже й сліду не бачу,
І в розлуці з такої біди,
На стерню опустившись, я плачу,
Що дитинство втекло назавжди.


   *   *   *
Я до тебе прийду крізь ніч,
Через воду, крізь вогонь,
Через далич років і сторіч
Пронесу я тепло долонь.

Дотягнусь до твого чола,
До очей твоїх доторкнусь,
Сили дам від свого тепла,
Сама в силі тій розчинюсь.

Стану радістю я тобі
В час печалі, суму, тривог.
Я не хочу щастя собі,
Ділить хочу його на двох.

А якщо у жадані дні
Ступиш ти не на мій поріг,
Жовтим листом, мов спогад, тоді
До твоїх упаду я ніг.


    Прийди

Усе минуло, все відшуміло,
Як листя з клена, все відлетіло.
А я страдаю, я чекаю,
Я сподіваюсь, бо я кохаю.

Чого ж коротким було те літо,
Чого так рано зів’яли квіти.
Для чого стрітись нам довелося,
Якщо кохання та й нем збулося.

Коли прилинеш до мене знову
На любу, милу, тиху розмову?
Я буду ждати в тиші вечірній,
Як вкута землю серпенок синій.

Голівку хилить біла ромашка,
А я зітхаю і сумно й тяжко.
А я страждаю, а я чекаю,
Я сподіваюсь, бо я кохаю.


  *   *   *
Було це все давно-давно...
Сьогодні знов я пригадала:
Колись в зимовому парку
Удвох ми горобину рвали.

Гриміли грозами літа
І з зимами у герці бились.
Ба, не моя у тім вина,
Що ми з тобою розлучились.

Згубилось, що було колись
В неповоротнім часу плині...
І лиш, як спогад, на снігу –
Кривавий кетяг горобини.

     *   *   *
Широкий світ. А що у нім потрібно?
Спитайте краще, що у ньому є.
Тут блюдолизство править раболіпне
І ордени за кривду роздає.

Й хоч гріє ще причетності багаття,
Та холод зайвості вже віє, на біду,
Бо розум, совість, честь – такі поняття,
Чи людяність сьогодні не „в ходу”.

Жорстокість і презирство тут екстазні
З вульгарністю сплелися в круговерть.
І навіть мудрих королівських блазнів
Всіх на задвірки викинули геть.

   *   *   *
        Чи то ще осінь,
        Чи вже зима?
        Чи світла досить,
        Чи вже пітьма?

        Чи в серці віра,
        А чи сумнів?
        Чи повна міра
        Прожитих днів?

        Чи правда, звідай,
        А чи вина?
        Чи в косах іній,
        Чи сивина

        Чи щастя свято,
        Чи горя сміх?..
        Чи то розплата
        За тяжкий гріх?

     *   *   *
Прийди до мене, хлопче, хоч у сні,
Але прийди, я так тебе чекаю.
Я в очі твої гляну чарівні,
А в них іскринки щастя вигравають.

Прийди до мене, хлопче, я прошу,
І принеси мені ромашок росянистих,
Я їх в своєму серці збережу,
Як спогад найдорожчий, світлий, чистий.

Як не прийдеш, на повний голос закричу,
Хай слів моїх луна повсюду лине:
– Де ти блукаєш? Чуєш мене?! Чу!..
Для мене в світі ти один, хлопчино!


   *   *   *
Я не знаю, чи тепер зумію
Пояснить все і самій собі…
Навіть зараз ще не розумію,
Як могла повірить я тобі?

Як же я тебе не розпізнала?
Може, що навкруг цвіли сади?
Ця весна чарівна мені стала
Холодом зимовим назавжди.

А коли прийде похмура осінь,
Зі слабкими силами зберусь,
Вийду з хати, стану на порозі
І в осіннє небо задивлюсь.

Буду я дивитись, як ключами
Журавлі у небесах пливуть,
Як на крилах разом із піснями
Моє щастя вдаль вони несуть.


     *   *   *
Пішов ти, не оглянувшись назад,
Ще в юності далекій, безтурботній,
А пам’ять нагадала вже не раз,
Не два тобі її, а, може, сотні.

На скронях забіліла сивина,
Ласкавим дотиком долоні не зігріта...
Так жалібно бринить душі струна,
Як павутина бабиного літа.


  *   *   *
Ми зустрілися восени,
Коли пахло листя в гаю,
Наполохав мої ти сни
І збентежив душу мою.

І тепер кожен рік в цей день
Із росинок і із зірок,
З листя жовтого і з пісень
Я сплітаю тобі вінок.


   *   *   *
Минають роки день за днем,
І підростають наші діти,
Ось вже з’явлась сивина,
А так не хочеться старіти.

І ми не хочем помічать,
Що осінь настає так швидко,
Що пора літу відлітать...
Життя тонка прядеться нитка.


      Любовь

Врывается в сердце любовь, не стучась,
И разрешенья не спрашивая,
Как боль, как сладкую муку сейчас,
Её я в себе вынашиваю.

И сколько надо всего пережить,
Перестрадать не одну неделю…
Ну а если уж так посудить:
Об этом я не жалею.


             Осень

Выйду в поле. На травинках росы…
Пью я воздуха чашу до дна…
Кто сказал то, что мрачная осень?
Она просто немножко грустна.

Уж собрали в стоги все покосы,
Даль за лесом багряным видна…
Кто сказал, что дождливая осень?
Знаю – золотая она.

Распустила кудрявые косы,
Ароматов свежайших полна…
Кто сказал, что печальная осень?
Нет! Лирически-нежна она.

          Осеннее

Погас последний летний луч,
Ключ журавлей за морем скрылся,
Осенний лес на краю круч
Зарделся, будто засветися.

Вода в пруду – на самом дне,
По лету осень правит тризну.
Лишь, как морзянка, в тишине
Стучит в окошко дождь капризный.


     *   *   *
Зажигаю свечу, будто память о прошлом,
Что умчалось от нас навсегда… навсегда…
Ах, как трудно забыть обо всём том хорошем,
Что роднило навек нас, казалось тогда.

Догорает закат, и свеча догорает,
На оконном стекле – отблеск этого дня,
Словно воск от свечи, тихо в памяти тает,
То, что было с тобой у меня… у меня…