|
Слово першої вчительки Ви не рідні мені, та для мене ви всі наче діти, Й не дивуйтеся так в цю тривожну і радісну мить, Голос чом починає на зламі зрадливо тремтіти, І підступна сльоза погляд мій раз-ураз туманить. Сталось все якось враз, адже кожен день перед очима. Вальс шкільний пролуна, ніби двері відкриє у світ, Що простелить стежини й широкі шляхи перед вами І покличе летіти усіх у далекий політ. Тож скрізь бурі летіть! Не лякайтесь тяжкої роботи, Повертайтеся часом додому з найдальших доріг. Ія, перша учителька ваша, немов рідна мати Знову вийду стрічать вас усіх на шкільний наш поріг. |
|
Прощальний вальс Ще ніч, та скоро небо загориться, І день новий в життя покличе нас. Ні, я не марю, це мені не сниться - Я вчительку запрошую на вальс. Раніше я не наважився б, можливо, Уроки, школа, все до чого звик... І перша наша вчителька й остання - Наш незамінний класний керівник... Спливає ніч... Ось небо загориться, |
На зустріч однокласникам За плечима у кожного з нас чималенько вже років, І спливло у ріці за цей час чималенько води, Але в пам'яті нашій живі і дзвінки і уроки, І ми знову і знову усі поспішаєм сюди. Вчителі наші рідні! Сьогодні ви теж поруч з нами, Молоді ми і юні, неначе - ні горя, ні лих, Наче кожному з нас, як тоді, нині знову - сімнадцять, І ніхто ще не звідав доріг і тернистих й крутих. Пригадаєм уроки і дні безтурботні веселі, |
|
* * * Я через поле йду, що вже пооране Й засіяне і житом, і життям, В якім бере початок моє зоряне І ще чиєсь щасливе майбуття. Вдихаю аромат на повні груди. І душу повнить тихоплинний щем. ...Так п’янко й солодко земля парує, Улита першим весняним дощем. Прийди На бруківку листя Жовте опадає, Яблунево пахнуть Осінню сади. Кожен вечір, любий, За селом у полі, Тихо й непомітно Час наш промайне. Дякувати буду Прощання з дитинством Я біжу по стерні золотистій, Я розкинула руки – лечу! Утікає від мене дитинство. – Зачекай! – вслід йому я кричу. А воно усміхнулось привітно І в розлуці з такої біди, На стерню опустившись, я плачу, Що дитинство втекло назавжди. * * * Я до тебе прийду крізь ніч, Через воду, крізь вогонь, Через далич років і сторіч Пронесу я тепло долонь. Дотягнусь до твого чола, В час печалі, суму, тривог. Я не хочу щастя собі, Ділить хочу його на двох. А якщо у жадані дні Прийди Усе минуло, все відшуміло, Як листя з клена, все відлетіло. А я страдаю, я чекаю, Я сподіваюсь, бо я кохаю. Чого ж коротким було те літо, На любу, милу, тиху розмову? Я буду ждати в тиші вечірній, Як вкута землю серпенок синій. Голівку хилить біла ромашка, * * * Було це все давно-давно... Сьогодні знов я пригадала: Колись в зимовому парку Удвох ми горобину рвали. Гриміли грозами літа В неповоротнім часу плині... І лиш, як спогад, на снігу – Кривавий кетяг горобини. * * * Широкий світ. А що у нім потрібно? Спитайте краще, що у ньому є. Тут блюдолизство править раболіпне І ордени за кривду роздає. Й хоч гріє ще причетності багаття, З вульгарністю сплелися в круговерть. І навіть мудрих королівських блазнів Всіх на задвірки викинули геть. * * * Чи то ще осінь, Чи вже зима? Чи світла досить, Чи вже пітьма? Чи в серці віра, А чи вина? Чи в косах іній, Чи сивина Чи щастя свято, |
* * * Прийди до мене, хлопче, хоч у сні, Але прийди, я так тебе чекаю. Я в очі твої гляну чарівні, А в них іскринки щастя вигравають. Прийди до мене, хлопче, я прошу, Хай слів моїх луна повсюду лине: – Де ти блукаєш? Чуєш мене?! Чу!.. Для мене в світі ти один, хлопчино! * * * Я не знаю, чи тепер зумію Пояснить все і самій собі… Навіть зараз ще не розумію, Як могла повірить я тобі? Як же я тебе не розпізнала? Зі слабкими силами зберусь, Вийду з хати, стану на порозі І в осіннє небо задивлюсь. Буду я дивитись, як ключами * * * Пішов ти, не оглянувшись назад, Ще в юності далекій, безтурботній, А пам’ять нагадала вже не раз, Не два тобі її, а, може, сотні. На скронях забіліла сивина, * * * Ми зустрілися восени, Коли пахло листя в гаю, Наполохав мої ти сни І збентежив душу мою. І тепер кожен рік в цей день * * * Минають роки день за днем, І підростають наші діти, Ось вже з’явлась сивина, А так не хочеться старіти. І ми не хочем помічать, Любовь Врывается в сердце любовь, не стучась, И разрешенья не спрашивая, Как боль, как сладкую муку сейчас, Её я в себе вынашиваю. И сколько надо всего пережить, Осень Выйду в поле. На травинках росы… Пью я воздуха чашу до дна… Кто сказал то, что мрачная осень? Она просто немножко грустна. Уж собрали в стоги все покосы, Ароматов свежайших полна… Кто сказал, что печальная осень? Нет! Лирически-нежна она. Осеннее Погас последний летний луч, Ключ журавлей за морем скрылся, Осенний лес на краю круч Зарделся, будто засветися. Вода в пруду – на самом дне, * * * Зажигаю свечу, будто память о прошлом, Что умчалось от нас навсегда… навсегда… Ах, как трудно забыть обо всём том хорошем, Что роднило навек нас, казалось тогда. Догорает закат, и свеча догорает, |
