ЧЕРВОНОГРАДСЬКИЙ із Львівської області гравер Ярослав Гладкий, про якого ми вже писали (див, “КіЖ” № 14—15 від 24.IV 2002 року) цієї зими створив чарівний портрет нашого земляка, геніального письменника Миколи Гоголя. Це великий твір і по суті, і за розмірами: дошка з української берези, на котрій він вирізаний у позитиві (тобто існує в одному примірнику, оскільки не розрахований на виготовлення відбитків), має розміри 148x71 см.
Портрет можна було б назвати сюжетним. Тому що образ показано в пейзажі. Пейзаж — характерний: український, романтичний, київський, “церковний”, високохудожній. Всі ці особливості награвірованого краєвиду відповідають духу і змістові портретованого та його творчості.
Високе, шевченківське розуміння призначення гравюри, яка є розповсюдником прекрасного в сус¬пільстві, пан Ярослав уже продемонстрував у багатьох своїх творах, скажімо, у портреті Т. Г. Шевчен¬ка. Пригадаймо ще раз висловлювання високого навчителя, художника-професора Михайла Бойчука, який говорив своїм учням, щоб вони не боялися запозичень з мистецтва попередників,— ви, мовляв, повинні зробити краще. Ярослав Гладкий, інколи використовуючи усвоїй творчості теми і сюжети минулих часів, завжди возвеличував їх мистецькість, поліпшував, поглиблював, увиразнював, приму¬шував звучати в іншому регістрі. Інколи ж докорінно змінював сутність форми-схеми. Так і в цьому портреті.
Тут автор посилається на кращий із прижиттєвих гоголівських мистецьких портретів, а саме на порт¬рет, виконаний санкт-петербурзьким митцем Федором Моллером з натури у 1841 році в Римі (нині знаходиться у Третьяковській галереї в Москві). Цей художник, який на той час уже був академіком Санкт- Петербурзької академії мистецтв, мав з письменником дружні взаємини, і за 1840—1841 роки написав близько десяти його портретів. Один із останніх (як визначають дослідники — “третього типу”) так М. Гоголю сподобався, що він попросив автора зробити його копію і переслав її рідній матері Марії Іванівні на Україну. Цей портрет був настільки “гоголівський”, що коли зайшла мова про виготовлення гравірова¬ного портрета для розповсюдження по країні після смерті письменника, то знаменитому граверу Федору Іордану Пантелеймон Куліш приніс саме оригінал Моллера. І той, вперше награвірувавши портрет у 1857 році, у своїх записках пізніше зазначав, що портрет Моллера — і добре написаний, і є “верхом схожості”, і що він, Іордан, гравірував з нього двічі в “рисульваній манері”.
У 1955 році мистецтвознавець Микола Машковцев у своїй книжці нарисів “Гоголь у колі митців” писав: “Іордан дав переконливе трактування моллерівському оригіналу. Воно є винятково важливим і заслуговує бути внесеним б число документальних портретів Гоголя”.
Ярослав Гладкий повністю залишає конструктивну схему своїх попередників — пог¬рудний портрет анфас, та ж зачіска, той же — лівий проділ у волоссі, той же одяг, про який друг Миколи Гоголя Павло Анненков писав: “Гоголь, очевидно, прагнув тоді вигля¬дати щонайкраще, вдягнув сюртук, у якому його ніколи не бачили ні до того, ні опісля, розтягнув по жилету неймовірний бісерний ланцюжок...” І ще: “Це зображення Гоголя є таким, в якому він бажав бути сприйнятим у тому громадському чи родинному колі, для котрого портрет призначався”.
Вирази ж обличчя портретованого на роботах Федора Моллера і Ярослава Гладкого — докорінно відрізняються. У Ф. Моллера — відтворена людина дуже серйозна, глибока, впев¬нена, мудра, та ще й з тим, що так не сподобалося тому ж Павлу Анненкову: “Портрет... майстерна річ, але саркастична посмішка, здається нам, взята Гоголем лише для сеансу. Вона штучна і ніколи не була головною приналежністю його обличчя”. І ще: Гоголь просив Моллера написати його з веселим обличчям, “тому що християнин не повинен бути печаль¬ним”, і митець дуже вдало підмітив привабливу усмішку, що оживлює вуста поета, але очам його він надав виразу тихого смутку, від котрого рідко бував вільним Гоголь”.
Отже, П. Анненков помітив і одне, й інше — і привабливість усмішки, і саркастичність пос¬мішки, Але сарказм “прочитуємо” і у погляді письменника. І цьому не дивуємося: на той час Гоголь видав “Ревізора” і готувався опубліку¬вати “Мертві душі”. Сарказм уже був йому при¬таманний (хоча, можливо, таку “рису” він мав з народження. Бо ж граф Володимир Сологуб у своїх спогадах про рік 1831-й пише, що він помітив, “яка уїдлива посмішка скривила на мить його (Гоголя — В. П.) тонкі губи”).
Ярослав Гладкий створив образ українсько¬го Гоголя. Того Гоголя, про якого Віссаріон Бєлінський говорив, що коли він пише про Ук¬раїну, то — “Вечори на хуторі біля Диканьки” і “Тараса Бульбу”, а коли про Росію, то — “Реві¬зор” і “Мертві душі”... Очевидно, портрет Глад¬кого, хоч і гравірований за зображенням року 1841,— “омолоджує” Гоголя років на 9—10, показує Миколу Васильовича у ті дні, коли він видав “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831) і, як згадує Михайло Щепкін (у записах його сина Миколи Щепкіна),— “іще бував жартівливо веселим” (1832). Це той Гоголь, про якого Олександр Пушкін писав: “Щойно прочитав “Вечори біля Диканьки”. Вони врази¬ли мене. Ось справжня веселість, щира, невимушена, без манірності, без церемонності”.
У Ярослава Гладкого — образ світлий, радісний. Гоголь сміється. Очі його сповнені тепла і доброти, і вуста його тихі й усміхнені людяно. Це — український Гоголь, без комплексів, при здоров’ї і душевній гармонії. І очі у цьому портреті, на противагу тим, спостережуваним у натурі — “сірим маленьким” (граф В, Сологуб) із-за їх виразності і виняткового світла та благодаті — тут здаються великими, і, як завжди це буває у гравюрах автора, — забирають глядача у полон. Уже тому цей образ в нашій українській графіці та й у всій “гоголіані” має непересічне значення.
Принагідно згадаймо і Тараса Шевченка, який у своєму вірші “Гоголю” писав:
Всі оглухли — похилились
В кайданах.., Байдуже...
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
І хоч то був, як казав сам Гоголь, “сміх крізь сльози”, у гравюрі Ярослава Гладкого саме сліз і немає. До речі, Тарасові Шевченку також належить портрет Миколи Гоголя, виконаний у 1840 році. Й оскільки вважають, що вони не зустрічалися, то висловлюють припущення, що Кобзар малював земляка з якогось малярського портрета, чомусь ніким незафіксованого. Проте це викликає сумнів. А в то й же час сам Гоголь говорив про те, що він також посприяв визволенню Шевченка з кріпацтва.
Ярослав Гладкий не скористався з портрета Кобзаревого. Але інший його твір — ним використаний. Маємо на увазі зображення Михайлівської церкви Видубицького монасти¬ря у малюнкові Тараса Григоровича (папір, олівець, 1843), а також в офорті 1844 року під однаковою назвою “Видубицький монастир”. Звичайно, зроблено це далеко не “один до одного”. По-перше, зображення храму в Гладкого — дзеркальне по відношенню до Кобзаревого; по-друге — сама техніка — гравюра на дереві, зовсім відмінна від техніки і офортної, і тим більше — олівцевої. Артистично-гармонійні рівчаки (саме так! — не штри¬хи в оригіналі чи лінії у фотовідбиткові) — ретельно впорядковані. І техніка їх виконання — абсолютно своя, оригінальна.
Це велика удача художника, що він обрав для зображення саме київський храм. Таким чином він “прописав” Гоголя у Києві, у тому місці, яке, мабуть, найбільше з усіх на світі Гоголь любив, записавши в щоденнику, наприклад, таке: “...Таємничий, незбагненний 1834! Де означу я тебе великими трудами... Чи в моєму чудовому, древньому обітованому Києві, увінчуваному багатоплідними садами, оперезаному моїм південним, прегарним дивним небом, чарівними ночами, де гора обсипана чагарником із своїми немовби гармонійними урвищами...” Південне, тепле, прегарне — у красивих хмарах, дивне — у веремії повітряних струменів — небо і чарівну ніч — чисто гоголівську, романтичну, з місяцем, що “виринає і потопає” (є тут і шевченківське поетичне начало, і з віршів, і з образотворчості) відтворив червоноградський митець. І його гора також обсипана і деревами, і чагарником,— пишна, квітуча, щедра — українська.
Удача гравера у зображенні церкви полягає ще й у тому, що Микола Гоголь був глибоко віруючою людиною. Серед його предків — люди духовного звання: прадід по батькові був священиком, дід закінчив Київську духовну академію, батько — Полтавську семінарію. На кошти батька у рідному селі Василівці на Полтавщині збудована церква. Автор книжки “Святий Київ наш великий...” Дмитро Лавров пише про Гоголя: “Прямуючи повз церкву, побудовану на батьківські кошти, Гоголь завжди пригадував чарівні ночі на Івана Купала, веселі гуляння на Масляну, різдвяні колядки та іскрометні сільські весілля”. Поняття про Бога запало в душу Миколи Гоголя ще з раннього дитинства. А десь з 1840 року, як пише протоієрей Анатолій Затовський, “починаються постійні намагання Гоголя піліпшити в собі духовну людину”. У тому, 1840-му, Гоголь писав: “Я ж тепер більше підходжу для монастиря, аніж для життя світського”. Доктор педагогічних наук Маргарита Муравицька пише: “Шлях до самоудосконалення М. В. Гоголь вбачав, по-перше, у вихованні розуму, перемозі над людськими пристрастями і, по-друге у молитві до Бога про благодать мудрості для очищення серця. Метою життя вважав добро.., подібно до самого Бога, все спрямовувати до добра”.
Таким чином, гравюра Ярослава Гладкого — досконала за змістом. Що стосується форми, то, певне, зображення храму слід було змістити вбік і полегшити по масі. І хоч у творі багато, здвалось би, розповідного — вся ця розповідь символічна. Символічне українське небо — хо красиве,— але напружене і навіть драматичне; символічний храм, в якому — в його рештках, з XI століття (час побудови) — величезна українська історія; символічні київські столичні пагорби. Символічний Гоголь.
Звичайно, оскільки це портрет, його зображення домінує у творі. Воно винесене на перший план і йому тісно у межах зображального поля. Митець ніби говорить, що цей геній української землі більший за будь-яке його зображення. Та майстерність гравера ще й у тому, що йому вдалося все в роботі згармоніювати. І ця мистецька цілісність просто вражає. А головне — сам образ. Митець ніби підслухав слова Миколи Васильовича Гоголя: “Не засмучуватися, але намагатися світліти душею мусимо ми безперервно. Бог є світло, а тому і ми мусимо прагнути світла. Бог є верховна веселість, а тому і ми мусимо бути також світлі і веселі. Веселі саме тоді, коли все повстає проти нас, щоби нас збентежити і опечалити...”
P.S. Для нас очевидно, що цей могутній митець, Ярослав Гладкий, мав би одержувати стипендію від Президента України, щоб не бути змушеним щороку на сім-вісім місяців їздити на заробітки до Сибіру неісходимого... Скільки прекрасних творів, корисних для держави й народу, він створив би! Уславив би країну на цілий світ.
Володимир ПІДГОРА, заслужений діяч мистецтв України